Їх двічі виганяли з рідної землі. Перший раз – у 1944 році, коли СРСР депортував їх із рідного Криму. Через пів століття вони повернулися додому, але історія повторилася: у 2014 році Росія анексувала український Крим, і вони знову опинилися у вигнанні. Це кримські татари. Про те, як вони живуть сьогодні, розповідає Болгарська служба Радіо Свобода.
Їхній Крим живе в пам’яті, яка передається разом із різними предметами. Сучасні покоління не застали депортацію 1944 року, але, де б вони не перебували фізично, вони несуть у собі пам’ять про неї – разом із Кораном, стравами на кухні та ароматом особливої ранкової кави.
Депортація кримських татар у 1940-ві роки
У травні 1944 року радянська влада насильно депортувала кримських татар із Криму. Рішення про їхнє вигнання було ухвалене указом, підготовленим Лаврентієм Берією та підписане Йосипом Сталіним. Його метою було «покарати» народи, які, як стверджувалося, стали на бік окупаційної німецької влади під час Другої світової війни.
На момент видання указу більшість чоловіків усе ще воювали на фронті. Тому удар депортації припав на жінок і дітей. Їм давали близько п’ятнадцяти хвилин на збори.
Близько 190 000 кримських татар були насильно депортовані з Криму, головним чином до Узбекистану. Їх перевозили у вагонах для худоби. 8 000 депортованих загинули ще в поїздах, а ще 60 000 людей померли в перший рік вигнання.
Сучасні дослідники класифікують насильницьке переселення татар як злочин проти людяності – на тій підставі, що це був широкомасштабний і систематичний напад, спрямований проти цивільного населення.
Тим, хто вижив, заборонили повертатися додому. Назви їхніх сіл були змінені, кладовища знищені, а історія переписана. Тому вважається, що справжньою метою депортації була асиміляція – фізична та культурна. Але вона провалилася.
Кримські татари вижили, тому що зберегли те, що неможливо було конфіскувати під час обшуків: пам’ять, віру, мову, традиції, сімейні рецепти та музику. Речі, що передаються з покоління в покоління і втілюють саму ідею дому.
Тоді, у 1944 році, хтось узяв із собою кавовий млинок – достатньо маленький, щоб поміститися в долоні, але такий, що нагадував про Крим. Інші вивозили загорнутий у тканину Коран, сторінки якого призначалися для передачі дітям. А хтось віз із собою виноградне листя для сарми (голубців), щоб навіть у вигнанні приготувати страву зі смаком дому.
Лише після розпаду Радянського Союзу в 1991 році кримські татари почали масово повертатися до Криму. Вони відновлювали будинки та мечеті, відроджували мову та культуру.
Але у 2014 році історія повторилася. Росія анексувала Крим, почалися прямі арешти, політично мотивовані переслідування та заборона Меджлісу кримськотатарського народу. Тисячі людей були змушені знову виїхати, забравши з собою лише найнеобхідніше.
Наприкінці 1980-х років болгарські мусульмани також зіткнулися з подібним вибором: залишити свої домівки чи втратити себе (прим. ред.: йдеться про «Відроджувальний процес» у Болгарії). Як тоді, так і зараз, мова йшла не просто про переміщення з однієї території на іншу – все впиралося в ідентичність.
Ми зустрілися з кількома сім’ями кримських татар. Нам хотілося зрозуміти, що допомагає їм вистояти, зберегти себе та підтримувати наступність поколінь.
Казан і млинок для кави
Ільяс Шейхіслямов – кримський татарин, студент і волонтер. Його батько, Алі Мамутов, був заарештований російськими силовиками за звинуваченням у тероризмі. Головним «доказом» став аудіозапис, на якому нібито звучить голос Мамутова – твердження, яке так і не підтвердив експертний аналіз.
Справа неодноразово розглядалася в російських судах. З кожним засіданням додавалися нові звинувачення. Зараз Мамутова звинувачують також у «насильницькому захопленні влади».
«Він живе тільки думками про наступне судове засідання. Адвокат може бачитися з моїм батьком лише в залі суду», – розповідає Ільяс. – На нього тиснуть, щоб він визнав провину. Але батько каже: «Я мусульманин. Я не можу брехати про те, чого не вчиняв».
У Алі Мамутова проблеми із серцем. Сім’я купує ліки й передає на його ім’я до слідчого ізолятора, але доходять далеко не всі. Іноді він отримує лише половину призначеного, а іноді й того менше.
У сім’ї Мамутових-Шейхіслямових є два предмети, що вціліли після першої депортації 1944 року: казан і млинок для кави. Другий предмет важливіший за перший, тому що бабуся Ільяса привезла млинок ще з рідного Криму, тоді як казан з’явився вже в місці депортації.
Радянські солдати дозволяли людям брати лише найнеобхідніше. Жінка обрала річ маленьку, але сповнену сенсу. Млинок став не просто предметом домашнього вжитку – він перетворився на символ наступності.
«Якщо ти не п’єш каву вранці, значить, у тебе або немає кави, або немає мізків», – так казала бабуся Ільяса, Асіє.
У сім’ї це був цілий ритуал: зерна мололи вручну, каву варили повільно, чекаючи на появу піни. Іноді перед обсмажуванням у зерна втирали часник. За цією турботою про приготування кави вони немов гостріше відчували свою єдність.
«Для нас млинок для кави – це як вишиванка для українців», – пояснює Ільяс. – Це частина нашого генетичного коду».
Щодо казана, то він з’явився пізніше, вже в Узбекистані. Він ознаменував нове життя сім’ї, побудоване з нуля. У ньому готували плов для весіль – зокрема і для весілля батьків Ільяса.
У 1990-ті роки сім’я перевезла обидва предмети назад до Криму. Радянського Союзу більше не існувало, Крим перебував у складі вільної України.
«Ми думали, що на цьому історія з депортацією закінчилася», – каже Ільяс. Але виявилося, що це не так.
Сьогодні казан стоїть без діла. Млинок для кави мовчить. Сім’я знову роз’єднан. Вони переживають другу депортацію, але в новій формі: людей більше не вивозять у потягах, натомість вони зазнають обшуків, судових процесів та років у тюремних камерах.
Головна мрія Ільяса – щоб його батько вийшов із російського ув’язнення, щоб сім’я знову возз’єдналася, приготувала плов у старому казані та випила кави у вільному українському Криму.
«Заборонено плакати». У Криму не дозволяють згадувати про депортацію кримських татар
Коран
Коли у 1944 році кримські татари виходили з потягів, в Узбекистані на них уже чекали. Місцевим жителям сказали, що залізницею прибудуть зрадники та вороги. І люди зустрічали потяги з палицями та камінням.
Але раптом хтось закричав: «Дивіться – вони тримають Корани! Вони мусульмани!» І натовп зупинив свій напад.
Цю історію нам розповів Мурат Сулейманов, муфтій «Умми» – Духовного управління мусульман України. Він сам дізнався про це від своєї бабусі Мін Султан, яку депортували ще дитиною. У ніч вигнання з радянського Криму сім’ї дали лише кілька хвилин на збори. Серед небагатьох речей, які вони взяли з собою, був Коран.
У товарних вагонах люди помирали від голоду й хвороб. Тіла залишали вздовж колії. Коли поїзд прибув до Узбекистану, депортовані вийшли виснажені й беззахисні. І саме Корани в їхніх руках стали мовою, яку зрозуміли без перекладу.
«Можливо, саме ці книги врятували наш народ», – каже Сулейманов.
На чужині віра залишалася єдиною опорою. Саме тому родини кримських татар зберігали старовинні Корани, передавали їх дітям і онукам, ховали в роки заборон.
Для кримських татар Крим – не символ і не гасло. Це єдина батьківщина, оспівана в дитячих казках, піснях, усних розповідях дідусів і бабусь.
«Окупація не назавжди», – каже Сулейманов. – Це питання справедливості».
Він переконаний, що колись Корани повернуться додому – у вільний Крим.
Зараз його сім’я займається тим самим, за що взялася і сім’я імама Мухаммеда Мамутова та його дружини Ніяри, – вони збирають старовинні кримськотатарські Корани.
Сім’ю Мамутових депортація теж не оминула. У їхньому домі є предмети, до яких не можна торкатися просто так. Наприклад, молитовний килимок – той самий, на якому молилася бабуся. І Коран, який зберігається в чохлі, підвішеному на стіні.
«Спершу омовіння», – казав батько Мухаммеда, перш ніж дозволити хлопчику відкрити книгу. Коли він нарешті дозволяв відкрити книгу, звідти випадали маленькі рукописні записки – молитви, написані арабською мовою почерком його бабусі.
Його батько не вмів читати Коран, але знав його історії. Він розповідав їх синові як казки на ніч. Лише згодом, коли Мухаммед уже навчався в медресе, він упізнав ці розповіді у священному тексті. Те, що він знав як казки, виявилося сурами з Корану.
Першою книжкою, за якою Мухаммед учив арабські літери, був старий буквар «Еліфбе», привезний з Узбекистану. Це був його перший крок до Корану та до власного шляху як імама.
«Депортація без вироку». Чому справа про геноцид кримських татар не дійшла до суду?
Сарма, яку не дали доїсти
У ніч на 18 травня 1944 року в кримському домі Медіне Шерфе пахло сармою – голубцями з молодого виноградного листя. Їх мали їсти вранці. Але не судилося.
На світанку радянський солдат скинув казан з печі. Сарма розсипалася по підлозі. Сніданку не буде – буде депортація
Леране Хайбуллаєва дізналася цю історію від своєї бабусі, Медіне Шерфе. Перед депортацією її бабуся встигла набрати в Криму виноградного листя, і коли опинилася вже в Центральній Азії, приготувала з нього сарму. Цей рецепт передається з покоління в покоління як доказ того, що дім можна відібрати, але пам’ять – ні.
Леране народилася в Узбекистані. Свій восьмий день народження вона святкувала в літаку. Тоді сім’я поверталася до Криму – це було наприкінці 80-х років минулого століття, коли вже почалося масове повернення кримських татар. І цій сім’ї тоді здавалося, що депортація залишилася в минулому.
Леране – журналістка та активістка. Після анексії Криму Росією вона писала про переслідування кримських татар і про викрадення Решата Аметова, одного з перших, хто був убитий за свою проукраїнську позицію в Криму. Після отримання погроз від російських спецслужб (ФСБ) Леране залишила Крим.
«Я вивезла з Криму найцінніше – себе», – каже вона.
У Львові Леране відкрила ресторан, який назвала «Кримський дворик». Для неї кулінарія – це не бізнес, а спосіб збереження кулінарної спадщини свого народу. Тому що кримськотатарська кухня – це не просто чебуреки, янтик чи плов. Це ритуали, історична пам’ять і виживання.
Чебуреки схожі на смажені пиріжки (банички), їх готують перед Рамаданом як святкову страву, а також для ініціації новонародженого немовляти у зовнішній світ.
А сарма для Леране – це страва депортації. У її сім’ї цю страву готують щороку на 18 травня.
«Де б я не була, я все одно приготую щось кримське», – каже вона. Вона пояснює, що відчуває Крим не просто як територію, а як дещо, що люди носять у собі. Сарму можна скинути з печі, а пам’ять – ні, каже вона.
Сім’я Бекірових і культурна спадщина у вигнанні
Для Амета Бекірова сімейне життя щоразу змінюється, коли комусь виповнюється п’ять років. Його батькові, Діляверу, було п’ять років у 1944 році, коли сім’ю силоміць депортували з Криму. Його доньці, Камілі, було п’ять років, коли сім’я знову залишила півострів у 2014 році.
Ця похмура «арифметика» продовжує його переслідувати.
Амет народився в Узбекистані. Його батька ще дитиною після депортації відправили до дитбудинку: мати не могла прогодувати синів. У засланні жінка обмінювала золоті монети з родинного феса (традиційної прикраси) на хліб. Так вони вижили.
Повернутися до Криму родині вдалося лише через десятиліття. Амет прожив там 13 років – більше, ніж його батько, який після повернення встиг прожити на рідній землі лише кілька років. Амет працював у Бахчисараї, в Ханському палаці – єдиному у світі збереженому зразку палацової архітектури кримських татар. Здавалося, історія нарешті замкнула коло.
Але у 2014 році, після окупації Криму, сім’я Бекірових спочатку переїхала до Дрогобича, а пізніше до Львова, де почала створювати свій власний острів під назвою Крим. Вони заснували громадську організацію і працюють над популяризацією культурної спадщини свого народу.
Дружина Амета, Діляра, зберігає старовинний Коран, надрукований наприкінці XVIІІ століття. Він мандрував разом із жінками її роду: з Криму – в Узбекистан, потім назад, а тепер – до Львова. За радянських часів його читали потай, при свічці. Коран передавали тільки по жіночій лінії. Бабуся Сафіє заповіла: цей Коран належить Ділярі.
«А ти передаси його мені?» – часто запитує їхня донька Каміла. Діляра киває: так і має бути.
Від своєї бабусі Діляра навчилася вишивати «орьнек» (орнек) – традиційний кримськотатарський орнамент, визнаний ЮНЕСКО частиною всесвітньої нематеріальної культурної спадщини.
Візерунки містять жіночі та чоловічі символи, захисні знаки та сімейні історії. Це не декор, а мова, своєрідна карта візуалізації бажань. Те, що колись допомогло жінкам вижити в засланні, тепер стає способом зберегти ідентичність.
Донька Амета і Діляри Каміла говорить мовою музики. Вона грає на скрипці кримськотатарські народні мелодії – пісні, ноти яких колись теж були заборонені. Колись кримськотатарські колискові, які співала їй матір переросли у професійні заняття музикою.
Амет мріє про інше: колись повернутися до Криму, піднятися з донькою на найвищу гору, де вона заграє йому на скрипці. Він каже, що, можливо, це просто красива мрія. Але кримські татари знають: мрії про повернення – це те, що надихає і допомагає вижити народу століттями.
Серед кримських татар існує легенда про золоту колиску, заховану глибоко в горах – метафора культурної спадщини, яку необхідно захистити від ворогів.
«Золота колиска дзвенить. І кожен кримський татарин чує той дзвін. І тому ми повертаємось завжди в Крим, де б не були», – каже Амет.
Доки повернення не стане можливим, сім’я Бекірових продовжує збирати «зерна» – спогади, музику, орнаменти, книги, – щоб в один прекрасний день їх можна було знову посадити на рідній землі.
«Дії Росії в Криму мають кваліфікуватися як продовження геноцидної практики» – президія Меджлісу кримськотатарського народу
Коментар Каріма Асфарі, правового аналітика, The Reckoning Project
Міжнародне право загалом забороняє різні види переміщення народів. Примусове переміщення населення часто перетинається з переслідуванням конкретних етнічних, релігійних або національних груп і, крім того, є несумісним із фундаментальними нормами міжнародного права, такими як право на самовизначення.
Вигнання кримських татар у 1944 році розглядається не як ізольована історична подія, а як «міжнародний злочин, що триває», який не завершився у 1944 році, коли було здійснено переселення, а продовжується внаслідок поточних обставин, пов’язаних із політикою Росії в Криму, що перешкоджають відновленню прав і поверненню кримськотатарського народу.
Існують приклади правового захисту у випадках насильницького переміщення населення, хоча вони й не є настільки послідовними, як мало б бути. Як статут Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, так і статут Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу в Токіо розглядають депортацію як воєнний злочин і злочин проти людяності. Судова практика Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії включає депортацію під час збройного конфлікту як елемент політики етнічних чисток.
Щодо насильницького переміщення корінних народів, то правовий захист здійснювався переважно в національних судах через присудження фінансової компенсації, а також державних вибачень, і рідше – шляхом повернення прав власності на землю.
У Канаді, наприклад, створення системи «спеціальних позовів» (specific claims) спрямоване на розгляд справ про незаконне вилучення власності, і угоди за ними зазвичай призводять до грошової компенсації, а не до повернення землі.
«Дуже точне відчуття моменту. Кожен фільм був провидінням» – про місію та творчість Ахтема Сеітаблаєва
Втрачена спадщина Криму: унікальні фотознімки 1943 року
Псевдореабілітація кримських татар 1967 року та її наслідки
Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
