Кримчанин, автор Крим.Реалії, український журналіст і публіцист Павло Казарін вступив до лав ЗСУ в лютому 2022 року, але не припинив писати. За свою військову публіцистику Казарін 2025 року отримав національну премію України імені Т.Г. Шевченка. У розмові з Крим.Реалії Павло розповів, як йому вдається втихомирити свою «внутрішню мавпу», яким бачить закінчення російсько-української війни та яка доля чекає на анексований Росією Крим.
– Спочатку хотів запитати: ви колись думали, що ваші тексти можуть принести вам найвищу в Україні творчу нагороду – премію Шевченка. Чи думали про це?
– Ну, мабуть, уперше в той момент, коли я дізнався, що тексти номіновані. Але, чесно сказати, це досить амбітна історія для мене. Але, в принципі, я думаю, як і для будь-якої людини, яка вийшла б у фінал цієї премії.
– А от якщо не секрет, на що ви плануєте витратити преміальні гроші?
– Не знаю. Я не думав. І насправді, коли ти в армії, з одного боку, маєш дуже чіткий список пріоритетів. І, ясна річ, що в цивільному житті в тебе ось це поле можливих бажань набагато ширше, ніж поле можливих витрат, коли ти у збройних силах. З іншого боку, коли ти у збройних силах, це вузьке поле твоїх витрат, ці витрати – вони регулярні. Тому на щось премія витратиться.
– Ваш батько філолог, і він має медаль Пушкіна за внесок у розвиток російської мови. Ви тепер лауреат премії імені Шевченка. І ось, власне, Шевченко і Пушкін за своєю суттю, за своїм значенням – це антагоністи, символи ворогуючих сьогодні між собою культур і цивілізацій. Ось які у вас із цього приводу є думки?
– Жодних. Кожна людина – дитина своєї епохи, кожна людина – дитина своїх обставин, кожна людина – плід своїх рішень.
– Ну і виходить, що це така, можна сказати, метафора і на ті перетворення, які можуть відбуватися в українському суспільстві, зважаючи на те, що було актуально років 20 тому і сьогодні.
– Мій батько за освітою та за своєю професійною ідентичністю – це філолог, русист, доктор наук, який захищав кандидатську за Пушкіним, докторську – за Гоголем і довгі десятиліття займався тим, що очолював кафедру російської та зарубіжної літератури в Таврійському національному університеті. Тому немає нічого дивного в тому, що його професійний шлях був пов'язаний із дослідженням російської культури в той момент, коли Російська Федерація ще не взялася за зброю з тим ступенем інтенсивності, з якою вона взялася у 2014 році.
Тому все, про що ви говорите, – це цілком логічна історія, якщо ми будемо озиратися назад і розглядатимемо історію у всій її неупередженій складності.
– Павле, а поділіться, як створювалася ваша публіцистика воєнного часу, яка, зокрема, була оцінена журі премії Шевченка? Як ви її писали: це було в полях, у бліндажах чи, можливо, тоді, коли ви мали можливість побувати у відпустці?
Відтоді, як одягнув форму, я писав, у кращому разі, можливо, півтора текста на місяць
– Насправді, я до війни писав десь сім-вісім текстів на місяць, коли мав можливість займатися журналістикою в такому регулярному режимі. Відтоді, як одягнув форму, я писав, у кращому разі, можливо, півтора текста на місяць, у середньому – один.
І тут річ навіть не в тому, що в армії є дефіцит вільного часу. Він, безперечно, є. І не лише в тому, що в армії є дефіцит приватності, яка потрібна, коли ви збираєтеся над чимось творчим працювати. Дефіцит приватності, безперечно, в армії є.
Насамперед, це було пов'язано з тим, що чим ближче ти до якихось стресових обставин, чим ближче ти, якщо завгодно, до лінії фронту, тим більше повноважень у твоєї внутрішньої «мавпи». Це якась рептильна ділянка мозку, яка відповідає за реакцію у стресових обставинах. Він дуже круто вміє [діяти у боротьбі за] виживання. Він дуже круто вміє [відповідати за] якісь базові інстинкти.
Але при цьому пускати свою внутрішню «мавпу» за клавіатуру немає жодних причин. Тому, коли в армії в мене виникало бажання сісти та якось упорядкувати хаос до стану смислів, якось відрефлексувати побачене, пережите або те, чого доводилося ставати свідком, ти насамперед повинен переконатися, що ти свою внутрішню «мавпу» впіймав і сховав у клітку.
Інакше у тексті буде дуже багато жорстких, образливих інтонацій, якихось дуже поспішних та агресивних висновків. Тому, напевно, текстів за три роки війни зібралося не так уже й багато. А з іншого боку, той факт, що всі ці тексти в сумі отримали премію, напевно, означає, що мені вдалося з цим завданням впоратися і не пускати свою внутрішню «мавпу» за клавіатуру, дозволяючи робити не стільки емоційні тексти, скільки тексти, які дозволяють проникнути всередину теми, і дозволяють торкнутися цього досвіду тим людям, які, напевно, цього досвіду не мають.
– Ось ви вже торкнулися тієї теми, якої я хотів торкнутися далі: чи важко було вам продовжувати писати під час вашої служби? Але ми бачимо, що вам це вдавалося, можливо, рідше, ніж раніше. Розкажіть, чому вам було важливо продовжувати писати? Можливо, для себе? Чи ви бачите в цьому сенс і для аудиторії, яка це читала?
Я потрапив до армії, коли мені було 38 років. При цьому в журналістиці я з 21 року
– Ну, дивіться, тут насправді все дуже просто. Я потрапив до армії, коли мені було 38 років. При цьому в журналістиці я з 21 року, тобто, умовно кажучи, мій професійний бекграунд на той час налічував 17 років. 17 років журналістського минулого проти, скажімо, трьох років армійського.
Безумовно, журналістські звички, твоя професійна деформація, вона нікуди не подіється з моменту набуття нової професії. І якщо в тебе є можливість робити час від часу такі недовгі, але втечі в твою колишню професійну ідентичність, і це ніяк не заважає новій професійній ідентичності, то чому б ні?
– Повномасштабна війна триває вже четвертий рік. Розкажіть, як за цей час змінився ваш погляд на країну, на війну, коли ви дивитеся на неї очима військової, а не як цивільної людини?
– Мені здається, що будь-яка війна, як і будь-яке масштабне випробування такого [масштабу] на дев'ять із дев'яти за дев'ятибальною шкалою, безумовно, країну трансформує. Якісь речі вони відкривають.
Ну, тобто, умовно кажучи, в лютому цього року ми виявили, наскільки Володимир Путін не розуміє Україну – країну, проти якої він вирішив відкрити повноцінний фронт. І ми пам'ятаємо його здивування, коли він у перші дні повномасштабного вторгнення записував звернення до української армії, закликаючи її брати владу в свої руки, говорив про те, що, мовляв, «нам з вами, з українськими військовими буде куди простіше домовитися, ніж з цими українськими політиками», і далі називав українських політиків якимись поганими словами.
Ми щоразу відкриваємо в собі якісь нові резерви витривалості, новий потенціал спротиву
Ми бачили, як Україну та українську армію недооцінювали наші західні союзники, які відводили від 3 до 7 днів, від 1 до 2 тижнів на інституційний спротив і пропонували українському президентові можливість евакуації з Києва. Я думаю, що взагалі протягом останніх трьох років весь світ живе, і ми, зокрема, українське суспільство – воно живе в процесі безперервного перевідкриття своєї власної країни. Ми виявляємо, як багато можемо перенести, з якими масштабними викликами ми здатні справлятися. Тобто фактично ми щоразу відкриваємо в собі якісь нові резерви витривалості, новий потенціал спротиву. І ось це цікаво.
Фактично Україна за три роки знищила той танковий кулак, який створював Радянський Союз для танкового кидка до Ла-Маншу. Україна сьогодні – це єдина країна, яка вміє збивати стратегічні бомбардувальники, гіперзвукові ракети, аеробалістичні ракети та «виносити» загоризонтні РЛС. Україна – це єдина країна, яка має досвід за останні 70 років, починаючи з Корейської війни, як топити ракетний крейсер – флагман «Москва» у Чорному морі.
Українське суспільство може похвалитися тим досвідом виживання, якого не має, напевно, жодна країна на континенті
Я думаю, що таким досвідом сьогодні не може похвалитися жодна армія світу, бо, даруйте, але будь-який український мобілізований дядя Вася, столяр із Черкас, за місяць під Покровськом бачив більше війни, ніж будь-який американський морський піхотинець за весь період своєї служби в американській армії. Так і українське суспільство може похвалитися тим досвідом виживання, якого не має, напевно, жодна країна на континенті просто тому, що жодна країна на європейському континенті за останні 70 років не стикалася з таким обсягом випробувань, які доводиться пережити українському суспільству. Я думаю, що в цьому сенсі кожен у нашій країні, кожен в Україні здатний, якщо він знайде час тверезо озирнутися на останні три роки, він матиме чимало приводів пишатися як своєю армією, так і своїми співгромадянами.
– Павле, ви в одній зі своїх колонок написали, що зараз у вас є привілей не стежити за новинами. Проте ви також написали у фейсбуці: «Всі, хто вимагають від нас миру, ігнорують, що ціна нашого миру буде вищою за ціну нашої війни». Що ви взагалі думаєте станом на зараз про геополітичну ситуацію навколо переговорів про мир? І як варто ці новини інтерпретувати українцям, на вашу думку, які, можливо, не можуть сильно вплинути на ситуацію? Ну, чи навпаки, можуть?
– Ну, ось ви мене процитували. Рівно з цього й хотів би розпочати. Тут важливо розуміти, що є така розхожа фраза про те, що поганий мир кращий за добру сварку. Це неправда. Ціна іншого миру може бути вищою за ціну війни. Тому що капітуляція, даруйте, теж є формою миру. І капітуляція не те, на що Україна планує погоджуватися.
Я, чесно сказати, не переконаний, що 2025 року війна закінчиться чи стане на паузу. Я якраз, скоріше, вважаю, що війна триватиме весь 2025 рік. І питання лише в тому, як на продовження цієї війни реагуватиме Вашингтон. Чи збільшить він підтримку України, чи посилюватиме він українську армію та українську економіку?
У Кремлі, як ми бачимо, сидять люди, які косплеять Німеччину 30-х років
Але розумієте, якби в Кремлі хотіли зупинити війну, вони б зупинили війну ще 2022-го або 23-го, або 24-го, або на початку 25-го року. Але ж у Кремлі, як ми бачимо, сидять люди, які косплеять Німеччину 30-х років, абсолютно переконані, що зможуть вирішити, домогтися остаточного «вирішення українського питання». Тому сподіватися на якусь їхню розсудливість було б з боку цивілізованого світу дещо передчасно.
– Павле, я хочу поговорити з вами про тих людей, з якими ви служите. Ви служите, у тому числі, і з людьми з Криму, які до повномасштабного вторгнення РФ співпрацювали з нашим проєктом Крим.Реалії. Чи говорите ви з ними про Крим і взагалі, ось ви помічаєте, що про Крим говорять дедалі менше? Як часто ви повертаєтеся до теми, що Крим уже 11 років під окупацією? І яка в нього може бути подальша доля?
– Насправді, у нашій роті служать не лише ті, хто до повномасштабної війни мав якусь медійність. У нас десь 15% нашої роти – це вихідці з Криму: і українці, і етнічні росіяни, і кримські татари. Тож у нас у цьому сенсі такий досить тісний пул земляків у одному військовому підрозділі.
Крим не є суб'єктом свого майбутнього і тепер. Тому його доля вписана у загальний контур повномасштабної війни
Крим зараз не дає особливих приводів говорити про себе. Крим ніколи не був автором своєї власної долі. Ні в лютому 2014 року, коли російська армія захоплювала Кримський півострів, бо якби російська армія не захоплювала Кримський півострів, Крим благополучно і чудово жив би собі у складі України, голосував би за українських політиків, дивився б український футбольний чемпіонат і вболівав би за українських зірок на Євробаченні.
Так само Крим не є суб'єктом свого майбутнього і тепер. Тому його доля вписана у загальний контур повномасштабної війни. І залежно від того, яка доля чекає на Росію за підсумком війни або трохи пізніше війни, у той момент, коли можуть почати накопичуватися економічні проблеми і таке інше. Ось такою буде доля Криму. Він не самостійний, тому він так чи інакше не дарує надто багато тем для обговорення.
У нас є така вузька військова оптика, ми сконцентровані на тих справах, якими зайнята наша рота, і ми більшою мірою обговорюємо цю військову буденність.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокуватидоступ до сайту Крим.Реалії . Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagramта ViberКрим.Реалії . Рекомендуємо встановити VPN.
