18–річний Артем Звенигородський втік з анексованого Росією Криму. Хлопець родом із Запоріжжя, проте коли йому було 5 років, його родина переїхала до Криму. За рік Кримський півострів анексувала Росія. Батьки Артема були лояльними до РФ, він ріс у проросійському середовищі й особливо не розбирався, що насправді стояло за окупацією Криму. Однак усе змінив початок повномасштабного вторгнення Росії на територію України.
Як Артем самостійно дійшов висновку, що Росія – агресор? Чому хлопець вирішив тікати з окупації? І хто йому допоміг у цьому? Крим.Реалії поговорили з Артемом у Києві.
«Я пам’ятаю 15–й рік, я був у школі й крикнув у вікно: «Слава Україні!». Буквально за п’ять хвилин до нас прийшов психолог і запитав, хто це зробив. Я зізнався. І мені почали розповідати, що це дуже погано, що так не можна, що «це кричали нацисти, коли вбивали дітей на Донбасі у Другій світовій війні». Мені було вісім років, але я вже тоді розумів, що це якась нісенітниця».
У 2014 році, коли російські військові – «зелені чоловічки» – захоплювали Крим, Артему було лише шість років.
«Моє перше запитання взагалі було: а що таке Росія? Артем Звенигородський
«Я пам’ятаю, як були тільки російські новини, як показували, як зривають українські номери з автомобілів, як зривають прапори, як змінюють символіку тощо», – згадує кримчанин Артем Звенигородський.
Попри те, що виріс у російськомовному середовищі, хлопець говорить українською. Каже, вивчив мову ще в дитинстві, коли через супутник дивився українське телебачення. У побуті його родина спілкувалася російською.
«У Криму українську не використовує ніхто. Українська мова там майже мертва, на жаль. Офіційно там три мови: російська, кримськотатарська та українська. Але якщо ти спілкуватимешся українською в Криму – я можу лише побажати успіху. Тому що добром це не закінчиться», – каже хлопець.
Що насправді стоїть за окупацією Криму, батьки Артему тоді не пояснювали, адже були лояльними до російської влади.
Щопонеділка всі діти мали збиратися на вулиці, співати гімн Росії та піднімати прапор Артем Звенигородський
«Моє перше запитання взагалі було: а що таке Росія? Вони казали, що це така країна, що прийде Росія. А я питаю: а що зміниться? Мені сказали, що всі зміни закінчаться тим, що будуть не гривні, а рублі й що мова стане російською. Але, як я дізнався пізніше, – це не все. З російською мовою та рублями приходять великі проблеми. Я зі своїми батьками не спілкувався на ці теми, вони дуже аполітичні. Вони не те щоб підтримували окупацію, радше – не чинили опору. Тобто йде як йде, і нам байдуже. Вони асимілювалися в Росії – і все. Їх усе влаштовує», – розповідає кримчанин.
Початок повномасштабного вторгнення став для хлопця переломним моментом. Дізнавшись про війну, він захотів розібратися, що відбувається. Почав шукати інформацію в різних джерелах та аналізувати її. Тоді зрозумів, що Росія – агресор, і він більше не хоче жити в анексованому РФ Криму.
«Я як людина, яка хоче працювати в медіа, почав шукати інформацію, розбиратися в питанні. І вже за пару місяців чітко сформував свою позицію: я – українець, війна – це погано, Росія – це агресор. Навіть якщо ти дивишся тільки російське телебачення, можна зрозуміти, що щось не так: вчора кажуть одне, завтра – інше. Я як людина, яка вміє користуватися VPN та іншим, читав джерела і проросійські, і проукраїнські, і нейтральні. Порівнював інформацію: що каже Росія, умовно – «київський режим обстріляв якесь село». Дивлюся відео з проукраїнської сторони, дивлюся відео американського ЗМІ – і там прямо видно, як це було: російська ППО чи щось подібне. Росія каже: «Ми йдемо визволяти Україну», – а потім я бачу, що Маріуполь знищили, що там бомблять мирне населення. Тобто достатньо бути об’єктивним і мислити логічно. Не заплющувати очі на очевидні факти», – пояснює Артем.
«Нам є кого повертати з Криму». Як українська волонтерка допомагає кримчанам виїхати з півострова
«Ти маєш бути лояльним. Якщо ти не лояльний – а чому? Ти що, проти Росії? Ти за Україну? Значить, ти «ждун», шпигун, зрадник, «бандера» та нацист» Артем Звенигородський
Після початку повномасштабного вторгнення в кримських школах особливо посилилася російська пропаганда, згадує Артем. На уроки приводять російських військових, а за їхню підтримку заохочують.
«Наприклад, із 2022 року щопонеділка всі діти мали збиратися на вулиці, співати гімн Росії та піднімати прапор. Після цього замість уроків проводили «Разговоры о важном», де почалися теми про «героїв» СВО (так у РФ називають своє повномасштабне вторгнення в Україну – КР), про Україну та інше. Коли ти у 5 класі, тобі просто кажуть: ти живеш у Росії. Коли у 7 класі – кажуть, що ти живеш у Росії, а всі навколо вороги. У 9 класі тобі кажуть, що ти живеш у Росії, навколо вороги, а зараз головний ворог – це Захід та Україна. І вже в 11 класі твердять: ось ми військові, ми – «герої», давай до нас. Будь за батьківщину, йди в армію. Є «Юнармія» – організація в навчальних закладах, спрямована на «патріотичне виховання». Ти ходиш на акції, підтримуєш військових, плетеш масксітки та інше. І тим, хто перебуває в цих організаціях, дають «плюшки». Наприклад, завтра можеш не прийти до школи або отримати поблажку на контрольній – ось у такому дусі», – розповідає Артем.
Насамперед Артем побоювався привернути увагу «Крымского СМЕРШа», учасники цієї спільноти вистежують кримчан із проукраїнською позицією. Хлопець каже, що одного разу натрапив на них в інтернеті.
«Вони мені: «Ні, ми тебе не відпустимо». Питаю: «Чому?». – «Тому що тебе там пов’яжуть, ти вже росіянин» Артем Звенигородський
«Це розшифровується як «Смерть шпигунам». Це як радянська організація, яка зараз знову почала існувати. Що вона робить? Є якийсь там Артем, який за Україну. Якщо хоч хтось про це дізнався, він пише в «СМЕРШ» – і «СМЕРШ» приїздить за Артемом. Після цього Артема везуть у ФСБ, допитують, виписують штраф і змушують вибачатися на тлі російського прапора та портрета Путіна. Ти маєш бути лояльним. Якщо ти не лояльний – а чому? Ти що, проти Росії? Ти за Україну? Значить, ти «ждун», шпигун, зрадник, «бандера» та нацист. Тобто ти або за Росію, або зрадник. Варіанта «я поза політикою» не існує. Коли я спілкувався з людьми в чат–рулетці, казав, що я з Криму. Спілкувався про політику, але не висловлював свою позицію. І ось одного разу зустрів чоловіка. Він питає: «Ти звідки?». – «Із Криму». – «Чий Крим?». Я відповідаю: «Я поза політикою». А він: «Ага, ждун!». Виявилося, це людина, яка працює в «СМЕРШі» – організації, яка шукає таких, як я. Було важко його позбутися, але я зміг», – згадує Артем.
Свою позицію він не висловлював навіть друзям. Каже, що його однолітки здебільшого мають проросійські погляди або приховують свою справжню думку, тому він не ризикував.
«Вони, навіть ті, хто не любить Росію, вважають себе більше російськими опозиціонерами, ніж українцями. Дуже важко спілкуватися на українські теми в Криму, тому що це небезпечно. Якщо це твій друг, дуже близький – ти можеш із ним поговорити. Але якщо ти не впевнений у людині на сто відсотків – це небезпечно. Один дзвінок, один лист – і все, за тобою приїдуть, і ти будеш вибачатися на тлі російського прапора», – каже кримчанин.
Про російську військову агресію та бажання виїхати з Криму підліток неодноразово намагався поговорити з мамою та вітчимом, проте ця тема в їхній родині була табу.
Гайд для кримчан: як безпечно виїхати з Криму на материкову частину України
«Там свободи немає, це одна велика тюрма Артем Звенигородський
«Я кажу: мені здається, те, що відбувається зараз, – неправильно. Вони: «Так». Я кажу: мені здається, за України було краще. Вони: «Так». Потім я кажу, що хочу поїхати в Україну. Вони мені: «Ні, ми тебе не відпустимо». Питаю: «Чому?». – «Тому що тебе там пов’яжуть, ти вже росіянин». Які були основні аргументи? Перший – що там «нацисти–бандерівці», які «хлопчиків у трусиках розпинають». Далі – що там ненавидять російськомовних, за російську мову тебе взагалі в яму кинуть. Третій – що там ненавидять кримчан, донецьких і луганських. Я кажу: «Ось же люди з Маріуполя приїздять в Україну, повертаються, є гуманітарні коридори». А вони мені: «Так вони українці, а ти вже 10 років під Росією, вони тебе українцем не вважають». Четвертий аргумент – що в мене вже є паспорт РФ і український мені не видадуть. За законом це повна нісенітниця, але вони в це вірять – пропаганда дуже добре попрацювала. І п’ятий – що мене просто пов’яжуть, катуватимуть й одразу відправлять на фронт. Мовляв, я приїду – і мене одразу під Покровськ. Я пояснюю: так не працює, там мобілізація з 25 років, немає строкової служби, це все маячня і пропаганда. А вони у відповідь: «Ти нікуди не поїдеш», – розповідає Артем.
Хлопець не міг самостійно виїхати, оскільки був неповнолітнім. Каже, тоді активно стежив за тим, що відбувалося в Україні. Коли усвідомив масштаб цієї війни та російської пропаганди в Криму, вирішив: як тільки виповниться 18 років – тікати. Тікати на свободу.
Вона питає: «Ти готовий служити?». Я відповідаю: «Ні, я непридатний». А вона у відповідь: «Зараз такий час, що всі придатні» Артем Звенигородський
«Мені було 8 років, і я не знав про Україну та Росію, а вже казав, що хочу поїхати в Нідерланди. Уявіть, людина у 8 років хоче побувати в Нідерландах. І для всіх навколо мене це було щось на кшталт: «Ой, та там геї, там Захід, там взагалі все погано». І як жити в тому місці, де оточення не поділяє твої погляди, де ти завжди будеш чужим? Коли заходиш у магазин, а там якийсь неадекватний «свошник» чіпляється до жінки, і ти розумієш: ти нічого не можеш зробити. Тебе спокійно можуть ударити ножем у провулку, і тій людині нічого не буде – він військовий, він типу «герой». Там не працюють закони. Я хотів бути журналістом і розумів: якщо оберу цей шлях, питання тюрми для мене стане справою кількох днів, буквально. Сидіти все життя, як щур, відсиджуватися і мовчати, підібгавши хвостика… Бути проти Путіна, але водночас сидіти в Росії – це був не мій варіант. Тільки тому я боровся. Для мене це була боротьба за честь, за щастя, за сенс життя. Жити у свободі – ось сенс мого життя. А там свободи немає, це одна велика тюрма», – пояснює Артем.
«Крим перетворився на в’язницю»: 20-річна Поліна залишила півострів і хоче служити у ЗСУ
А поки Артем навчався в коледжі, паралельно працював у торгівлі та відкладав гроші. У 16 років він був змушений стати на військовий облік – в окупованому Криму Росія запровадила обов’язкову строкову службу. Вже за два роки, коли хлопцеві виповнилося 18–ть, йому прийшла повістка. Артема визнали придатним, попри захворювання нирок.
«Я приходжу, і мені кажуть: «Ти придатний». Питаю: «Як це так? Ось мої довідки з лікарні». А мені: «Ти ж на мотоциклі приїхав, у тебе шолом, я бачу. Все, придатний». Я кажу: «У якому сенсі? Це якась нісенітниця». А коли прийшов психолог, був діалог, який мене дуже збентежив. Вона питає: «Ти готовий служити?». Я відповідаю: «Ні, я непридатний». А вона у відповідь: «Зараз такий час, що всі придатні. І навіть ті, хто непридатний, – вони йдуть потім. У нас є ті, хто судиться, хто бореться за свої права, але в них це не виходить», – каже хлопець.
Єдине, що вдалося Артему, так це виграти час. У військкоматі він попросив перенести дату призову на два тижні через вигадану поїздку до Китаю по роботі. А сам почав шукати можливості терміново виїхати з окупованого Криму. Каже, не міг навіть припустити думки, що піде служити до російської армії.
«Я писав у консульство, волонтерам, усім – немає в України підтримки для кримчан» Артем Звенигородський
«Зараз усіх залишають у тому регіоні, звідки призивають. Тобто, якщо ти кримський – йдеш служити у Криму. У чому проблема? Ти служиш у діючих військових частинах і стаєш законною військовою ціллю. Ти прямо відстрілюєш безпілотники. Ти, по суті, є частиною цієї військової агресії. І сам факт того, що я стрілятиму по безпілотниках, що вони летітимуть на мене, що я буду якось причетний до цієї агресії, був для мене недопустимим. Це те, чого не можна допустити. Я б краще реально в тюрму потрапив, ніж опинився в цій армії», – розповідає Артем.
Знайти людей, які допоможуть виїхати, виявилося непросто. Артем зізнається, що був у розпачі та сумнівався, чи можна довіряти невідомим волонтерам. Але він усе ж наважився ризикнути.
«Я писав у консульство, волонтерам, усім – немає в України підтримки для кримчан. У підсумку зовсім випадково через бота, створеного для російських політв’язнів, я по ланцюжку знайшов тих самих українських волонтерів. Написав їм, і мені кажуть: тобі тільки їхати в Україну. А я після всього цього вже боявся, тому що бачу російську пропаганду, бачу тиск із боку родичів і не бачу українських кейсів. Я буквально гуглю «людина виїхала з Криму» – жодного випадку, просто нема за що зачепитися. Я не бачив людей, які б виїхали з Криму, це лякало мене, і я відмовився. А мені вже 1 жовтня потрібно було з’явитися у військкомат остаточно, і тоді була б заборона на виїзд. 25 вересня мені пише волонтерка: чи надумав я їхати? Я пишу, що боюся, і вона мені тет–а–тет пояснила, що буде, що на мене чекає, що в цьому нічого страшного немає, що в них уже були кейси. Я був наляканий, але подумав: краще ризикну і помилюся, ніж просто побоюся і шкодуватиму все життя», – згадує кримчанин.
Таким, як Артем – повнолітнім молодим людям, яких не підтримують батьки – виїжджати з окупації та оформлювати документи допомагає Наталя Лютікова, українська волонтерка та координаторка проєкту «Окупація очима підлітків», яка сама покинула Крим після 2014 року. Каже, що Україна давно мала б налагодити доступний і легкий коридор для виїзду української молоді. Щоб це була єдина платформа для комунікації, спрощена процедура верифікації особи та отримання документів, супроводу впродовж усього шляху та підтримки після приїзду.
Дуже багато молодих людей у Криму чекають на Україну, залишаються лояльними до неї та цікавляться тим, що тут відбувається. Тож нам є кого повертати Наталя Лютікова
«Чому це важливо? Тому що молодь – це дуже тісна спільнота: у кожного з них на півострові залишається своя «зграя». Вони б підтримували зв’язки зі своїми середовищами там, бачачи ті можливості, які все ж таки дає Україна та які є критично важливими саме для молодих людей. Це прояви свободи, економічні перспективи, можливості в галузі освіти. Те саме пропонує і Європа – і саме з українськими документами ти можеш усе це отримати. На даному етапі це стало б суттєвою підтримкою тієї «пуповини», що пов’язує нас із Кримом, Луганщиною, Донецьком, Херсонщиною та Запорізькою областю – територіями, які зараз окуповані. Власне, за це я вболіваю, борюся, про це прошу і кричу, але поки що це чомусь не робиться», – каже Наталя Лютікова, українська волонтерка.
Саме серед молоді, додає Наталя, найбільше тих, хто підтримує Україну в окупованому Криму.
«З багатьох причин молодь Криму – це якраз ті люди, які лояльні до України. І навіть якщо ми не бачимо цих проявів, і це нормально, тому що в окупації небезпечно показувати, що ти підтримуєш Україну. Все одно, за моїми спостереженнями та за свідченнями тих молодих людей, які сюди приїздять, дуже багато молоді і в Криму, і на інших окупованих територіях чекають на Україну, лояльні до України, цікавляться тим, що тут відбувається. І нам є кого повертати», – переконана Лютікова.
Про свою втечу Артем нікому не говорив. Для батьків вигадав легенду про поїздку до Ростова. Волонтери купили йому квитки на поїзд спочатку до Ростова, а потім до Мінська. Там у консульстві України хлопцеві допомогли з документами.
Бажано знайти хоча б копії паспортів ваших батьків Наталя Лютікова
«Я прийшов у консульство, кажу: я такий–то, ось мої документи. А я до від’їзду потайки зробив ксерокопії документів батьків – і мені це дуже знадобилося. Вони все пробили за реєстрами: так, такі є в базі. Я народився не в Криму, я народився в Запоріжжі, був у базах. І це мене прямо врятувало. Мені за дві години зробили «білий паспорт». І вже за ним буквально цього ж вечора я поїхав у Брест. Наступного ранку я був у Бресті. Мені викликали таксі волонтери до КПП «Доманове», Мокрани. І звідти я вже почав проходити процедури переходу кордону», – розповідає про свій шлях Артем.
Саме коридор через Білорусь, підтверджує Наталя, працює найбільш ефективно. Перед від’їздом вона радить молодим людям зібрати пакет документів, який допоможе підтвердити їхнє громадянство.
«По–перше, вам потрібно знайти оригінал вашого українського свідоцтва про народження. Дуже бажано знайти хоча б копії паспортів ваших батьків. Із цими документами ви можете звернутися і до Представництва Президента України, і до українських консульств. На даний момент діє гуманітарний коридор через Білорусь – він працює більш–менш злагоджено та зручно. Інші країни, через які виїжджає молодь, – це фактично Казахстан та Вірменія. Там не все просто з консульськими установами, і, на жаль, люди там застрягають. Часто на місяці, а в деяких випадках і на пару років, тому що консульство не завжди сприяє та допомагає в поверненні в Україну», – додає Наталя Лютікова.
Три роки готувала втечу з Криму. Як кримчанка рятувалася від переслідувань і допитів ФСБ
Мне начали писать мои знакомые, что вот, я тоже проукраинский, как ты это сделал? Артем Звенигородский
У Артема все минуло без затримок, дорога зайняла 5 днів. Після перетину кордону вже в Україні його зустріли волонтери та запропонували тимчасове житло в Києві.
«На під’їзді до Києва я прокидаюся вранці у поїзді під гімн України. Вийшов на перон – і знову чую гімн. Це було щось настільки неймовірне, настільки нереальне… Я ще, мабуть, тиждень оговтувався від цього», – згадує Артем.
Уже в Києві Артем зателефонував мамі та зізнався, де він насправді. Каже, він підтримує зв’язок із батьками і зараз. Після втечі з окупованого Криму Артем почав вести блог. У соцмережах він розповідає про свій шлях і досвід. Каже, що таким чином хоче допомогти молоді, яка також прагне виїхати. Хлопець зізнається, що в особисті повідомлення йому вже написало чимало кримчан із підтримкою та запитаннями, як йому вдалося вибратися з окупації.
«Мені почали писати знайомі, з якими я до цього практично не спілкувався: «Слухай, я теж проукраїнський, як ти це зробив?». Я розумів, що мене обговорюватимуть, що буде хейт, можливі погрози. Але я усвідомлював: саме за рахунок медійності ця інформація дійде до тих, кому вона потрібна – до тих, кому потрібен був живий кейс переїзду з Криму в Україну. До тих, хто так само, як і я, сумнівається. Хто побачить: «Так, він виїхав», – і захоче це повторити. На диво, коли піднімаєш це питання в медіапросторі, у людей це відгукується. У цьому і полягає головна проблема: люди в Криму не можуть про це заявляти відкрито. Якби я сказав таке в Криму, мене б просто посадили, а решта б мовчала. Але люди пишуть мені про це в особисті. І тепер я бачу, як багато тих, хто проти російської агресії, але не може про це сказати. У них зав’язані роти», – пояснює Артем.
У Києві Артем уже отримав український паспорт, хоче вчитися на журналіста та побачити Європу. Але головне, каже, це розповідати про життя в анексованому Росією Криму та допомагати одноліткам тікати з окупації.
«Так вільно дихається в Україні, ви навіть не уявляєте собі», – з усмішкою на обличчі каже хлопець.
«Щоб зберегти українців, їх доводиться вбивати». Які наративи Росія поширює в анексованому Криму
Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
