Відступ до статті
Колись будуть написані книги про взаємозв’язок та розвиток давньослов’янської мови або давньоруської мови, української, білоруської, руської та російської мов. Сьогодні історія розповідає про те, що до 1725 жителів Московського царства логічно називали “московітами”. Московське князівство виникло в 13 столітті. Російська держава була відома вже у 9 столітті. Чи існувало ще раніше – питання до істориків.
Якою була рідна мова в Руській державі? Логічно, що руська мова. Точніше давньоруська або праруська мова. Будь-яка мова з часом розвивається, вдосконалюється, змінюється під впливом різних історичних подій. Вважається, що під впливом цих історичних подій праруська мова розвинулась як рідна мова народу: в державі Україна – в українську мову; у державі Біла Русь (Білорусь) – у білоруську мову; у Московському князівстві збереглася назва руська мова. А після того як у 18 столітті московський цар Петро 1 змінив назву держави на більш європейську “Росію” або “Російська імперія” з часом руська мова отримала назву російської мови. Бо була державною мовою (щоправда, довгий час лише офіційно). Ну а у становленні, удосконаленні та розвитку російської мови велику, навіть величезну роль відіграли викладачі Києво-Могилянської академії.
У російсько-українській війні агресор як один із “фігових листків” виправдань своїх злочинів оголосив “похід на захист російської мови”. Тобто мови, яка була державною в сучасній російській імперії.
Ну а для громадян України в Криму та на деяких інших територіях України рідною мовою у певні історичні періоди стала руська мова. До речі, окупувавши Кримський півострів, окупанти відкрили для себе, що жителі Криму набагато краще знають руську мову, яка схожа на російську мову, ніж окупаційні прибульці. І руська мова у Криму відрізняється від стандартних говірок російського материка.
На думку автора, слід у процесі формування політики реінтеграції уникати політизації рідної мови для частини громадян України. Тобто говорити рідною мовою не означає бути прихильником окупантів, колабораціоністом. Поточна війна дуже яскраво це проілюструвала.
Водночас збереження такої мовної ситуації несе у собі ризики для національної безпеки України. З тієї причини, що “кровожерний сусід” так і залишиться “кровожерним сусідом” біля наших кордонів. Розмірковуючи над цими питаннями автор вирішив відмовитися від зрівнюючої політичної складової російської мови, розділивши її на руську та російську мови. Тобто для показника “рідна мова громадян України на окремих українських територіях” використовується термін “руська мова”.
Ну а стратегічне завдання у цій проблемі мінімізувати існуючі ризики та забезпечити для української мови статус – мова спілкування, повсякденна мова на всій території України у межах 1991 року
Вступ до розмови
Дев’ять років тому, 9 грудня 2014 року ми з колегами з Майдану закордонних справ презентували один із результатів своєї роботи під назвою «Стратегія повернення Криму». Про що ми говорили? Про ситуацію на окупованій території як тло для прийняття рішень щодо формування об’єктивних стратегічних цілей, проміжних цілей та кримської політики в цілому. Ризики, загрози, шляхи їхньої мінімізації, а також про інше. У тому числі про мову як інструмент реінтеграції.
На жаль, влада обрала інший шлях щодо формування кримської політики. Цей шлях кілька років тому, приблизно у 2018, автор назвав «політикою створення хибних реальностей». Як один із результатів обраної політики – у переважній більшості публічно про Крим говорять у контексті «а що там відбувається в окупованому Криму». Деякі ЗМІ на цьому спеціалізуються – це потрібно і важливо.
Але важливо і потрібно в першу чергу як одну з основ формування відповідей на величезну кількість інших питань: «А як буде після деокупації? Якою буде реінтеграція?» Риторика – «вірте нам і все буде добре» не працює. Та й цього в будь-якому разі недостатньо.
Багатьом відомий вираз – «хороший політик після перемоги на виборах починає думати про наступні вибори, а гідний державний діяч про майбутні покоління». До чого автор згадав про цей вираз. У травні 1944 року було закінчено військову операцію з деокупації Кримського півострова. Через 70 років, у лютому 2014 року розпочалася військова операція з окупації території українського Криму російським агресором. Сімдесятирічна різниця, протягом якої Крим був адміністративно у складі РРФСР, з 1954 року у складі УРСР та з 1991 року у складі незалежної держави Україна. Але за ці 70 років як мінімум за трьома позиціями або трьома аспектами життєдіяльності півострова реінтеграція його території після деокупації у 1944 році так і не була завершена:
1.Мова про демілітаризацію території (проблема Меккензієвих гір).
2.Реінтеграція регіональної економічної моделі (не ліквідовані наслідки застосування тактики «випаленої землі» та інших наслідків бойових дій під час другої світової війни).
3.Політико-адміністративний статус території (не відновлено автономний статус території за національною ознакою).
Тобто, якщо ми говоримо про це чесно та відверто з думкою про майбутні покоління, враховуючи незакінчену реінтеграцію за майже три покоління з урахуванням усіх змін, що відбулися на території Криму за цей період, то наше завдання побудувати таку політику реінтеграції, щоб врахувати всі помилки минулих часів.
Одна з помилок, яка має системний вплив – це питання мови. Мови спілкування, мови побутового використання або мови переважного використання на території Кримського півострова. На перший погляд нічого складного немає – існує державна мова та і крапка. Але, Крим ніколи у своїй історії не був мономовним. Різні племена, народи, різні мови. Водночас у різні періоди своєї історії у Криму існували мови спілкування: давньогрецька, латинська, руська та інші. Це означає, що населення Криму в якійсь своїй частині завжди володіло що найменше двома мовами: рідною (мовою свого народу) та мовою спілкування (для знаходження діалогу, розуміння з іншими).
Мови спілкування у Криму до 1954 року
Доступні дані про етнічний склад населення Кримського півострова в різні історичні періоди показують і переважаючі мови відповідних історичних періодів: давньогрецька, латина, варіанти тюркських мов тощо. З 15 століття переважаючими мовами на території Криму були кримськотатарська та турецька. У 19 столітті, особливо з другої половини кримськотатарська та руська. Така двомовність зберігалася аж до 1944 року. Створена в 1921 році Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, у складі РРФСР, мала дві офіційні мови (кримськотатарську та руську).
Після депортації кримськотатарського народу в 1944 році на території Кримського півострова залишилася як мова спілкування тільки одна – руська. Така ситуація зберігається досі. Навіть перепідпорядкування Кримської області Українській Радянській Соціалістичній Республіці у 1954 році суттєво не вплинуло на зміну мови спілкування у Криму.
Українізація якої (не)було: Крим у період 1954 до 1991 року
У Конституції УРСР у редакції 1978 року про функціонування в республіці української мови згадувалося лише у статті 103 у контексті публікацій законів, постанов та інших актів Верховної Ради УРСР, які публікуються за нормами Конституції УРСР українською та руською мовами. В інших статтях Конституції використовувалася форма «рідна мова».
Існуючи архіви засвідчують, що відповідаючи на Кримській обласній партконференції 10 березня 1954 року на питання її делегата Сущенка з приводу порядку запровадження на півострові української мови, зокрема у радянських установах, школах, пресі, радіо тощо, тодішній другий секретар ЦК КП України Микола Підгірний сказав так: «Це питання, наскільки мені відомо, хвилювало трудящих Кримської області ще задовго до того, як було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримській області до складу Української РСР. Мабуть чутки просочувалися потроху, і навколо цього питання існувала певна, як то кажуть, громадська думка. Питання у тому, як відбуватиметься українізація, коли приїжджатимуть українські працівники з інших областей, а також низка інших питань хвилювала населення Кримської області.
Я маю сказати, що ці розмови абсолютно безпідставні, треба мати на увазі, що в Україні таких областей, як Кримська, чи майже таких, багато. Сюди відносяться Ворошиловградська (наразі Луганська), Сталінська (наразі Донецька) та низка інших областей, де викладання у школах ведеться руською мовою, діловодство також ведеться руською мовою. Очевидно, так буде і в Кримській області.
Щодо шкіл, то навіть у західних областях України ми маємо руські школи, так як і по всій Україні, але в цих руських школах викладається українська мова як предмет. Я не збираюся стверджувати, але гадаю, що так, очевидно, буде й тут. Нічого поганого в цьому я не бачу, якщо в руських школах вкладатиметься українська мова. Викладають інші мови. Кажуть, що діти будуть перевантажені, але зрозуміло, що їх буде перевантажено не більше, ніж дітей трудящих усіх областей Української РСР.
Діловодство є і залишається руською мовою. Немає жодної потреби перекладати діловодство українською мовою. Втім, як це можна подумати перекласти діловодство в установах українською мовою, коли люди не знають української мови. Адже для того, щоб перекласти все діловодство українською мовою, треба знати мову, треба, щоб були люди, які володіють мовою, а це не вирішити за 1-2-10 років, це тривалий процес, доки людина вивчить мову на такому рівні, щоб вести діловодство в установі. Щодо радіо, кіно, листування — все буде так, як і було. І ми ніколи не ставили собі завдання, як тільки приєднається Крим до України, що все піде до гори дригом, і треба все перекласти українською мовою».
Архівні документи інформують про те, що питання про запровадження української мови на півострові було поставлене кримською владою через півроку. 13 вересня 1954 року у листі на адресу ЦК КП України, затвердженому постановою бюро обкому, зокрема, зазначалося: «У зв’язку з передачею Кримської області до складу Української РСР, Кримський обком КП України вважає за необхідне запровадити у 1955 — 1956 навчальному році вивчення української мови та літератури у школах Кримської області».
Затримка на рік із запровадженням української мови пояснювалася тим, що в Кримській області не було необхідної кількості вчителів, які б знали українську мову. Так, з 2193 вчителів початкових класів лише 94 володіли українською мовою. Але й вони не мали досвіду викладання цього предмета. А всього треба було підготувати 1500 вчителів для ІІ – ІV класів на короткострокових курсах, забезпечити підручниками 320 семирічних та 140 середніх шкіл. Крім того, до кожної семирічної школи необхідно було направити одного вчителя української мови, а до середньої — двох. Всього — 600 вчителів. Вони, до речі, ще мали вести заняття у школах робітничої та сільської молоді.
Однак життя розпорядилося трохи інакше. В Криму не стали чекати на введення української мови з початку нового навчального року. Вже з 25 листопада 1954 року цей предмет почали викладати у п’яти початкових класах шкіл №№21 та 24 та у початковій школі №12 Сімферополя. Як інформувало Міністерство освіти ЦК КП України, «…перший день викладання української мови в школах пройшов задовільно. Діти з великим інтересом швидко та правильно засвоювали вимову українських слів та речень».
Вперше українська мова пролунала на обласному рівні у Криму лише 12 березня 1957 року у виступі секретаря Джанкойського райкому партії Куца. Після нього українською говорили секретар обкому партії Чирва, а також секретарі райкомів: Сакського – Кулик та Кіровського – Лисий.
У школах процес використання української мови з кожним роком поширювався. Якщо у перший рік українська мова вивчалася у 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то за два роки за навчальним планом Міністерства народної освіти України працювало вже 115 класів 70 шкіл, у яких навчалося 2383 дитини. Однак збільшення класів з українською мовою викладання не вирішувало всіх проблем. Відсутність у Криму шкіл з повним циклом навчання українською мовою ускладнювала становище дітей переселенців, особливо учнів 5-10-х класів, які вже освоїли формулювання теорем, законів з математики, фізики, хімії та інших предметів рідною українською мовою, і багато з них не змогли переключитися на руську мову, або залишалися на повторний рік у тому ж класі, або залишали школу, про це писав у серпні 1957 року завідувач обласного відділу народної освіти А. Косяк.
Крім того він наводив такі дані: «…у багатьох селах, де зосереджено переселенців української національності, є достатня кількість учнів для відкриття паралельних класів з українською мовою викладання. Так, у Верхнесадовській семирічній школі Бахчисарайського району в 1-му класі зараз навчається 13 українців, а з 1 вересня там до 1-го класу прийде ще 17 українців. У Скалістський початковій школі цього ж району на 72 учня – 30 дітей переселенців – українців, у тому числі в 1-му класі – 12, у 2-му – 10. у Кренківський початковій школі Куйбишевському району з 17 учнів – 14 українців. У деяких школах Сімферопольського та інших районів області так само».
Згодом було прийнято рішення організувати з 1 вересня 1957 року в м. Сімферополі середню школу – інтернат з українською мовою навчання для 280 учнів 5 – 10-х класів. У доповіді того ж таки А. Косяка на пленумі Кримського обкому партії 8 жовтня 1957 року це звучало наступним чином: «З часу приєднання Криму до Української РСР школи області здійснюють поступовий перехід до навчального плану Міністерства освіти УРСР. Цього навчального року вже повсюдно з 2-го класу вивчається українська мова як предмет, у 117 школах для накопичення досвіду вона введена у 5-7 класах, а у місті Сімферополі за рішенням обкому партії та облвиконкому організовано першу школу з українською мовою навчання, в якій навчається 214 учнів. Школа та гуртожиток при ній забезпечені кваліфікованими педагогічними кадрами. З ініціативи Сімферопольського міськкому КП України для неї виділено хороше шкільне приміщення, але у роботі школи виникли великі труднощі. Найбільш прикрим є те, що доводиться через відсутність місць у гуртожитку багатьом учням відмовляти у прийомі. Водночас виділені приміщення під гуртожиток цієї школи зайняті сторонніми особами, а міськвиконком заходів до їхнього виселення не вживає».
У 1958 – 1959 навчальному році українську мову у Криму вже вивчали у всіх других, третіх та п’ятих класах 19766 учнів. Таким позитивним чином процес запровадження української мови у Криму розвивався фактично до ухвалення нового союзного закону про освіту, яким передбачалося право батьків вибирати мову навчання своїх дітей. Відтепер українську можна було вивчати або не вивчати добровільно, що й призвело до трагічних наслідків її використання на півострові.
А поштовхом до згортання вивчення української мови став лист кількох батьків, які звернулися до ЦК КПРС та ЦК КП України зі скаргою на нібито примус їхніх дітей навчатися українською мовою. Цього було достатньо, щоб негайно зібралося бюро обкому партії для розгляду питання «Про факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови у середній школі №15 м. Сімферополя». На цьому засіданні роздали багато доган за порушення права та добровільності вибору мови навчання. З цього моменту українська мова почала згортати свою присутність на Кримському півострові в освіті, засобах масової інформації, видавничій справі.
До речі, «громадськість Кримської області висловлювалась за вивчення української мови. Лише невелика частина батьків з різних мотивів виявила бажання, щоб їхні діти не опановували українську мову». Наприклад, успішність учнів шкіл Кримської області з руської мови 1954 року, коли українська мова не вивчалася, становила 91,1%, а у 1961 році при вивченні української мови — 91,6%. Дотримання паралельності до вивчення української та руської граматики підвищувало грамотність учнів з обох предметів.
Поза школою на офіційному рівні українська мова використовувалася в Криму лише під час приїзду зарубіжних українців. А програмою перебування у Криму групи з «Товариства об’єднаних українців Канади» передбачалося навіть вивісити на приміщенні вокзалу у Сімферополі «вітальне гасло українською мовою». Українською мовою спробував виступити на одному з урядових прийомів у Ялті 21 серпня 1960 року тодішній перший секретар ЦК КП України Микола Підгірний. Але оскільки він плутав українські слова з руськими, то Хрущов його обірвав: «Микола Вікторовичу, ти забув українську мову, давай дуй по-руські, так буде всім зрозуміло».
У 1961 році ЦК КП України та Рада Міністрів УРСР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення прийому радянських та іноземних туристів у місті Севастополі» таким чином в Криму повернулися до використання української мови, щоправда, в оригінальному вигляді: своєю постановою бюро Кримського обкому зобов’язало «встановити на шосе Ялта — Севастополь покажчики руською, українською та латинською мовами».
Вже у 1966-1967 навчальному році на весь Крим з навчанням українською мовою було лише 3 школи-інтернату: Джанкойська 8-річна на 210 учнів; Сімферопольська середня – на 308 учнів та Гвардійська 8-річна на 175 учнів та учениць.
Через рік у 1967-1968 навчальному році українську школу в Джанкої ліквідували, а у 1970—1971 навчальному році залишилася лише одна школа з навчанням українською мовою у Сімферополі, у ній навчалося 412 учнів. Вже в наступному 1971-1972 навчальному році в ній вже не набирався перший клас, а також не планувався 9 та 10. Українська школа в Криму перестала існувати, але як предмет українська мова вивчалася до розпаду СРСР.
Таким чином, за дуже невеликим виключенням, практично все стале кримське населення – покоління 50-х, 60-х та пізніших років народження – на момент розвалу Радянського Союзу якщо і не володіло вільно, то принаймні розуміло українську мову.
Українська мова у Криму в період незалежності (1991-2014 роки)
Верховна Рада того часу УРСР 24 серпня 1991 року переважною більшістю голосів ухвалила Акт про проголошення незалежності України. Але на мовному середовищі Криму ця подія ніяким чином не відобразилася. В освітньому процесі продовжувало працювати правило, за яким вивчати чи не вивчати українську мову батьки учнів вибирали на свій розсуд. Викладання у школах, вишах та інших навчальних закладів продовжувало вестися на руській мові.
У 1996 році була затверджена Конституція України, де у статті 10 було визначено, що державною мовою є українська мова. Але освітній простір Криму залишався руськомовним. Переведення міста Севастополя в окремий самостійний адміністративно-територіальний статус з метою обходу норм Конституції та збереження на території адміністративно-територіальної одиниці російської військово-морської бази Чорноморського флоту ще більше вплинула на негативну ситуацію з використанням державної мови на території Криму. Наприклад, кожен новий навчальний рік у вищих навчальних закладах Криму та Севастополя батьки студентів чи самі повнолітні студенти писали заяви на проведення занять руською мовою. Таким чином, українська мова витіснялася з освітнього простору Кримського півострова. З’являлися спільні українсько-російські навчальні заклади, відкривалися в Севастополі філії російських університетів.
Але поступовий розвиток незалежної української держави все ж таки приносив свої, хай маленькі, результати. Мешканці Криму все більше відчували потребу у вивченні державної мови. Під тиском громадськості почали відкриватися школи з викладанням українською мовою. Найбільш яскраво це проілюстрував замір суспільних настроїв презентація якого відбулася у 2011 році в Криму. Якщо автор не помиляється, ці заміри суспільних настроїв проводив російський «Левада-центр». У тому числі заміряли настрої молодих батьків (віком від 25 до 45 років) з їх сприйняття мовних уподобань.
Ситуація з використанням мов у освітньому просторі Автономної Республіці Крим під час проведення цих вимірів суспільної думки виглядала наступним чином.
Структура використання мов в освітньому процесі 2010/2011 навчального року (таблиця).
| Рівень навчального закладу | Мова навчання | |||
| українська | російська | кримськотатарська | англійська | |
| Дошкільні навчальні заклади | 1715 | 49546 | 539 | – |
| Загальноосвітні навчальні заклади | 13609 | 149793 | 5399 | 217 |
| ЗВО | 8515 | 47008 | – | – |
| Всього | 23839 | 246347 | 5938 | 217 |
У той же час на поставлені питання щодо ставлення до використання та вивчення української мови, необхідності її оволодіння їхніми дітьми були отримані позитивні відповіді. Від 68 до 87% опитаних відповіли, що вважають за необхідне, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою (у тому числі тому, що це допоможе їхнім дітям у кар’єрному зростанні) і, відповідно, пов’язують майбутнє своїх дітей з Україною. Такі результати виміру суспільних настроїв в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі стали неприємним сюрпризом для кремля та ще одним аргументом, який ілюстрував дедалі більше віддалення Кримського півострова та України загалом від росії.
Кримське сьогодення: українська мова як об’єкт депортації
У період окупації Кримського півострова, який триває вже 11-й рік, у прибережних населених пунктах можна було спостерігати таку картину. Місцеві жителі, які довіряють один одному, збираються невеликою групою 4-5 осіб, запливають подалі від берега і там спілкуються українською мовою. Замовкаючи, коли підпливає хтось незнайомий, чужий. Небезпечно, можна постраждати за мову.
Причина такої поведінки – безпека, адже за розмову українською у будь-якому громадському місці можна постраждати. Можуть донести, якщо українською розмовляють удома. Не секрет, що українська мова після окупації півострова стала об’єктом переслідування. А в узагальненому варіанті – українська мова була фактично депортована з окупованого Кримського півострова.
Так у матеріалі-розслідуванні «Наталя Гончарова та Валентина Лаврик – провідниці злочинної політики окупаційного режиму в освіті на ТОТ АР Крим», оприлюденному на інформаційному ресурсі «Голос Криму» було опубліковано інформацію про алгоритми ліквідації освіти українською мовою та її вивчення на окупованому півострові. Зокрема у матеріалі наголошується: «Попри офіційні запевнення «влади» Криму про «державний статус» української мови в регіоні, її вивчення зі шкільної програми зникло, проте деякі кримські батьки висловлювали прагнення віддати дітей до українських класів, щоб потім вони могли продовжити навчання у будь-якому українському виші на материковій території України. Обурення батьків викликало те, що у старших класах навчання, згідно зі встановленими у Криму російськими порядками, мало проводитися виключно російською мовою. З огляду на подібні факти місцеві українці зробили висновки, що окупаційна «влада» Криму свідомо знищує україномовну освіту з метою асиміляції населення, щоб українці не відчували своєї ідентичності, а почувалися частиною «русского мира».
Довоєнний, а вірніше перехідний від мирного до окупаційного, 2013-2014 навчальний рік кримський регіональний освітній простір характеризувався наступними показниками:
– навчання державною мовою охоплювало 7,3% українських учнів (13 322 осіб), працювали7 україномовних шкіл у містах, проте жодної україномовної школи – у сільській місцевості. Більш того,українська мова була загальнообов’язковою для вивчення в усіх школах АРК і м. Севастополя, що призводило до 100% володіння державною мовою серед дітей та молоді;
– 15 шкіл із кримськотатарською мовою навчання (182 класи, 3092 учні);
– 1 школа із кримськотатарською мовою навчання і класами з українською мовою навчання (40 класів, 809 учнів);
– 20 шкіл із двома мовами навчання: кримськотатарська і російська (68 класів, 679 учнів);
– 27 шкіл із трьома мовами навчання: українська, кримськотатарська і російська (109 класів, 1281 учень);
– загалом кримськотатарською мовою навчалися 5551 учень (3,1% від загальної кількості);
– 12 707 учнів вивчали кримськотатарську мову як предмет, 28 – поглиблено, 6906 – факультативно.
Вже через 9 років окупації ситуація змінилася кардинально. Так у 2022/2023 навчальному році на частині окупованого Кримського півострова, який має назву від окупантів «республіка Крим» функціонувало 545 загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 230 300 учнів. Навчання здійснювалося трьома «державними» мовами «республіки Крим»: російською, українською та кримськотатарською мовами. Окупаційний освітній простір мав такі показники:
– функціонувало 528 загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання;
– функціонувало 16 загальноосвітніх шкіл з кримськотатарською мовою навчання (261 клас, 5462 учні). Крім того, на базі 21 загальноосвітньої школи з російською мовою навчання відкрито 119 класів із кримськотатарською мовою навчання (1905 учнів);
– продовжувала функціонувати одна загальноосвітня школа з українською мовою навчання (9 класів, 182 учні). Крім того, на базі МБОУ «Сімферопольська академічна гімназія» м. Сімферополя відкрито клас з українською мовою навчання (15 учнів).
Ці дані є ілюстрацію того, що українська мова після окупації півострова стала об’єктом переслідування. А в узагальненому результаті – українська мова була фактично депортована з окупованого Кримського півострова.
Quovadis, українська мова в українському Криму?
У минулому 2023 році зібралася команда експертів, яка підготувала та оприлюднила ґрунтовний аналіз ситуації в гуманітарній сфері, що склалася на окупованому півострові. А також постаралася дати відповіді на запитання: «А як буде?», вірніше «Як рекомендуємо щоб було» за чотирма напрямками гуманітарної сфери. Зокрема розглядалися питання освіти та безпосередньо української мови. Експерти зауважили на необхідність визнати, що в майбутній реінтеграції Кримського півострова мовне питання буде займати особливе місце.
Нажаль, процесу мовної інтеграції осіб з ТОТ приділяється не так багато уваги. В умовах жорсткої мовної політики російської федерації, а також довготривалої окупації, можуть втрачатись мовні зв’язки. Таким чином у багатьох зверненнях від осіб з ТОТ були питання щодо існування курсів по вивченню чи покращенню знань української мови.
У 2021 році Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій запустило пілотний проект – Проведення безоплатних підготовчих курсів зі стипендіальним забезпеченням для вступників з ТОТ на базі ЗВО, проте на сайті Міністерства відсутня інформація про успішність чи загалом реалізацію такого проекту після 2021 року.
На сайті Уповноваженого із захисту державної мови розміщена інтерактивна інформаційна мапа, яка дозволяє переглянути наявні курси з вивчення української мови оф-лайн, проте не про всі обласні центри є інформація. Також на сайті розміщені онлайн-ресурси. Міністерство культури та інформаційної політики України створило Національну платформу з вивчення української мови, що може використовуватись особами з ТОТ.
Проаналізувавши освітньо-професійні програми (ОПП) різних спеціалізацій кількох ЗВО України, можна дійти висновку, що якщо інваріативна складова цих програм може містити українознавчий компонент (наприклад, Українська мова за професійним спрямуванням), то варіативна складова зазвичай не містить жодної дисципліни українознавчого компонента, а особи, які проживали на ТОТ потребують його наявності для мовної реінтеграції та заповнення прогалин у знаннях, які утворились під час окупації.
Підсумувавши вищеперераховане постає проблема відсутності єдиної політики держави щодо реінтеграційних курсів для осіб з ТОТ. Доцільним є створення єдиної програми, що сприяла б вивченню та покращенню української мови особами з ТОТ, а також закриттю інших освітніх проблем, що виникають під час тривалої окупації.
Рано чи пізніше Крим буде деокупований. Постане питання мови викладання у регіональному освітньому просторі Криму. Так, викладання однозначно має вестись українською мовою. Для дітей, яким навіювали і це відбилося на свідомості та підсвідомості, що українське це погано та вороже. І цей дуже важливий чинник слід враховувати. Бо в результаті можемо отримати «ризик падіння рівня засвоюваності матеріалу та освітньої інформації». Або «ризик продовження звернення через інтернет до російських освітніх джерел, що цементуватиме мілітаризовану свідомість дітей». А точніше і те, й інше.
Як поєднати існуючі вимоги та мінімізувати виникнення ризику? Працівник системи кримської освіти повинен бути готовий чітко та виразно, викладаючи матеріал українською мовою, пояснити цей матеріал та освітню інформацію кримськотатарською та руською мовами та в жодному разі не пропонувати замість пояснень додаткові платні курси.
Без такого розуміння розраховувати на позитивний результат реінтеграції як мінімум наївно. На одному із круглих столів, де йшлося про реінтеграцію освітнього простору, наші шановні колеги навели приклад роботи українських гімназій у довоєнному Криму. Приклад у контексті «ми розпочали викладання українською, і діти підтягнулися та подолали особистісні труднощі. Все склалося добре». Так, справді все так і було. Чи означає це, що не треба взагалі боятися виконання норм закону про освіту у процесі освітньої реінтеграції та подолання мілітаризованої свідомості кримських дітей та молоді?
Приклад із довоєнної реальності, тобто із ситуації, коли Крим – це Україна за фактом життя. Коли немає того факту, що окупанти 24 години на добу протягом 11 або більше років (ми сьогодні не знаємо скільки триватиме окупація) мілітаризують свідомість суспільства та насамперед дітей та молоді, формуючи образ України – ворога. А це вже зовсім інші умови для сприйняття мови навчання. Ці міркування до того, що мовне питання слід обов’язково враховувати в категорії ризиків та загроз при ухваленні рішень щодо моделі політики реінтеграції.
Існує ризик мовного неприйняття і це один з найбільш легких, при правильному підході, переборному ризику. Наприклад, позиція – для чого вивчати українську мову? Для кар’єри та соціального ліфта територією України? Так. Це необхідність. Для життя у Криму – ні. Й це нам потрібно змінити.
Мовне питання може стати додатковим фактором формування загрози «мислення втраченого покоління», а це вже дуже серйозно. Це вже є загроза виникнення ворожості з усіма негативними наслідками.
Норми закону України «Про освіту» вимагають викладання українською мовою у освітньому процесі. Яким чином у процесі реінтеграції кримського освітнього простору поєднуватимуться: обов’язковість виконання норм закону; руськомовність учнів; виконання завдання необхідності засвоєння навчального матеріалу?
Реальність життя підказує, що подібна проблема вирішується поступово через м’яку заміну руської мови повсякденного спілкування на українську мову. Політико-національні особливості Кримського півострова вимагають, у свою чергу, впровадження ще однієї мови повсякденного спілкування – кримськотатарської мови. Але для вирішення такого непростого завдання потрібні відповідні кадри. Кадри, які в освітньому процесі вільно спілкуватимуться з учнями українською, кримськотатарською та руською мовами. В ідеалі ще й англійською.
Коли у грудні 2015 року президент України підписав рішення про евакуацію з окупованого Криму Таврійського національного університету імені І. Вернадського була надія, що базовим для підготовки кадрового резерву з необхідним набором компетенцій стане евакуйований університет. Не склалось. Керівництво університету розглядало свою «кримськість» лише як постійно діючу індульгенцію та піар-складову.
Існує нагальна потреба розпочати підготовку кадрів для кримської регіональної системи освіти, які вільно володіють українською, кримськотатарською, англійською та руською мовами для всіх рівнів освітнього процесу (дошкільна освіта, середня освіта, вища освіта). Таку підготовку потрібно доручити ЗВО які мають відповідні компетенції у кримській проблематиці.
Найбільш логічним було б створення бази такої кадрової підготовки в Кримському республіканському інституті післядипломної педагогічної освіти після його евакуації з окупованої території Кримського півострова та забезпечення його новим кадровим складом, що не заплямував себе співпрацею з окупантами.
Маємо потребу забезпечити впровадження та поширення української та кримськотатарської мов як мов повсякденного спілкування у всі рівні регіональної освітньої моделі Кримського півострова, починаючи з дошкільних освітніх закладів. Мова повсякденного спілкування або мова переважного використання засвоюється з дитячого садочка.
А ще маємо потребу підготувати кадри для проведення курсів із освоєння української мови дорослим населенням Кримського півострова.
Потреб та завдань набагато більше. Проблем та ризиків також. До речи, у регіональному освітньому просторі Криму загалом працювало трохи менше за 70 000 працівників. Ні за рік, ні за два роки така кількість кадрового резерву не готується. А на сьогодні така підготовка не ведеться, на жаль. Можна нескінченно стверджувати що «Крим – це Україна!», але без реальних дій у цьому напряму гасло залишиться лише сукупністю українських літер.
Юрій СМЄЛЯНСЬКИЙ,
експерт з питань окупованих територій
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Запис Роздуми про державну мову: Крим, минуле, сьогодення, майбутнє спершу з'явиться на Голос Криму.
