Ця розмова відбулася в січні 2022 року в СІЗО Сімферополя. Напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну Костянтин Ширінг понад рік перебував в ув'язненні за звинуваченням у «шпигунстві» на користь України, якого не визнавав. Згодом російський суд засудив його до 12 років позбавлення волі. Через рік після цієї бесіди Костянтин Ширінг помер у в'язниці в Оренбурзькій області Росії, не витримавши випробувань тюремного життя. З усього терміну ув'язнення кримчанин зміг протриматися три роки. Публікуємо його розповідь, у якій багато важливих відомостей про реалії місць ув'язнення в Криму під російським контролем.
Костянтин Ширінг активно обстоював проукраїнську позицію. Він засуджував російську анексію Криму 2014 року та агресію РФ на Донбасі. А коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, засудив і його, вже перебуваючи в ув'язненні.
У минулому Костянтин Ширінг неодноразово бував у місцях позбавлення волі, за що каявся, називаючи це «викресленими 11 роками».
Російські силовики затримали його 15 квітня 2020 року нібито у складі «диверсійно-розвідувальної групи», до якої входила «російська військовослужбовиця, підозрювана у видачі державної таємниці». Це переслідування українські правозахисники кваліфікували як політично вмотивоване й вимагали від РФ звільнення Костянтина Ширінга. Але дочекатися виходу на свободу йому не вдалося.
Перша частина інтерв'ю кримчанина журналісту-фрилансеру Крим.Реалії Владиславу Єсипенку була опублікована в лютому 2022 року.
У цей час Росія вже розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Редакція анонсувала продовження цієї розповіді після закінчення бойових дій. Але вони затягнулися на роки без об'єктивних прогнозів завершення в найближчому майбутньому. Ми вирішили оприлюднити другу частину розповіді Костянтина Ширінга, зафіксованої Владиславом Єсипенком, оскільки вній міститься суспільно значуща інформація про методи російських спецслужб щодо громадян України та ситуацію в кримських місцях позбавлення волі, про яку неможливо дізнатися іншими способами, ніж побувавши там.
«Я був позбавлений усього за винятком повітря, яким дихав»
Костянтин Ширінг:
– … Оголосили, що я заарештований на місяць, і мене повезли до СІЗО Сімферополя, де вилучили ланцюжок і хрестик (подаровані донькою та привезені з Єрусалима) і віддали разом із ременем співробітникам ФСБ, які мене супроводжували. Далі – безсонна ніч у СІЗО. Туди я поїхав після катувань, вилучення хрестика та нахабства конвоїрів, був у якомусь приголомшеному стані. Рано-вранці мене повезли в аеропорт, звідки найближчим рейсом у супроводі шести «вовкодавів» ми полетіли до Москви. Там посадили в мікроавтобус, знову в ковпаку. Мене привезли в «Лефортово» (СІЗО в Москві, підпорядковане ФСБ – КР), де я провів наступні півтора року.
Протягом слідства та перебування в СІЗО «Лефортово» я сидів із чотирма людьми, за моїми припущеннями, – «підсадними качками».
Увесь час я перебував під психологічним впливом цих людей. «З ними потрібно домовлятися. Потрібно йти з ними на контакт. Тобі погано буде в таборі. Кому можна зателефонувати? Що потрібно передати? Та ми тебе в унітазі втопимо!» – ось далеко не повний перелік того, що мені казали і що я вислухав протягом майже півтора року відсидки в «Лефортово».
При цьому слідчий завжди був попереджувально-ввічливим зі мною. Ми вели довгі бесіди про футбол, і особисто мені він ніяк не погрожував. Але ця єзуїтська ввічливість була маскою. Своє справжнє обличчя він показав, коли йому (слідчому) потрібно було провести впізнання нібито розвідника, який зі мною контактував. У присутності адвокатів він закричав: «Бананова республіка!!! Шле до нас гарматне м'ясо».
Після цього до мене довго не пускали зубного лікаря-техніка, який прийшов зробити заміри щелепи. Мене перевели в іншу камеру до людини, хворої на гепатит С, з якою мене утримували пів року, хоча за правилами, встановленими в «Лефортово», усі співкамерники сидять максимум до двох місяців, а потім їх змінюють, створюючи періодичність. Я ж був «удостоєний честі» сидіти з хворим на гепатит С аж пів року.
Після прибуття в «Лефортово» мені дали ФСБшного адвоката – Некрасову Анастасію, яка одразу мені заявила, що вони тут для проформи, для дотримання законності, так би мовити, а якщо мені щось потрібно, – платіть гроші, і я для вас щось робитиму. Усі її функції зводилися до присутності на допитах. Жодних процесуальних дій, жодних роз'яснень щодо Кримінального кодексу РФ і взагалі допомоги в правових питаннях я від неї не отримав.
(Редакція не має позиції адвокатки Анастасії Некрасової щодо її супроводу справи Костянтина Ширінга. Нам не вдалося зв'язатися з нею на момент виходу цього інтерв'ю. Ми готові надати їй можливість оприлюднити свою позицію про це)
Тільки у вересні 2020 року, коли з'явилися адвокати Дмитро та Ольга Дінзе, я зміг зрозуміти, що зі мною відбувається в правовому полі.
І тільки з появою консула України Сергія Дерези та адвокатів я почав щось розуміти.
З березня до вересня 2020 року я був позбавлений усього можливого, за винятком повітря, яким дихав. Єдина людина, яка мені допомагала – це Марина Литвинович із московської ГНК (Громадської спостережної комісії).
Вона безстрашна людина, і я існував завдяки її допомозі. На відміну від нашої держави, яка згадала про мене лише у вересні. Я надіслав до посольства сім листів із проханням про допомогу. А у відповідь – тиша.
Завдяки втручанню моїх адвокатів мене в березні 2021 року відправили до лікарні №20 у тюремному блоці, де я пройшов повне обстеження. У мене виявили низку тяжких хвороб, однак вердикт лікарів, які перебувають під пильним контролем ФСБ у цій країні: «Може утримуватися в тюрмі».
Я вважаю, що це відпрацьована в цій варварській країні методика – тримати хвору людину в нелюдських умовах, щоб «клієнт» сам «дозрівав» до потрібного стану, що й підтверджує ставлення до мене. Зараз у «Новой газете» багато пишуть про Зуєва – ректора «Шанінки», де ситуація один в один нагадує мій випадок. Після слідства мене відправили до Сімферопольського СІЗО, де у «Верховному суді Криму» був засуджений до 12 років позбавлення волі в колонії особливо суворого режиму. Усе, що відбувалося зі мною в «Лефортово», дорогою до Криму та в кримському СІЗО, буде викладено в моїх маленьких повістях.
«Такого психологічного випробування не бажаю навіть найзапеклішим ворогам»
– Я знаю, що до багатьох підозрюваних за твоєю статтею застосовували заходи фізичного та морального впливу. Тобі погрожували, били, намагаючись схилити до зізнання й каяття? Де це відбувалося?
– Як я вже казав вам раніше, катували й били мене у Феодосійському ФСБ. Підготували фотографії якихось людей і катували струмом по статевих органах, щоб вибити зізнання. Мені не дали забрати зубний протез із квартири у Феодосії.
Рік перебуваючи в СІЗО «Лефортово» без штучної щелепи, я врешті-решт був змушений видалити всі зуби з нижньої щелепи, і зараз я напівінвалід у сфері ротової порожнини. Слідчий регулярно отримував від мене клопотання, однак він, завжди цинічно посміхаючись, казав: «Я у вас щелепу не вилучав». Моя цивільна дружина не передавала мені щелепу до жовтня 2020 року, не знаю, чим мотивуючи свої дії. А потім передала через свою сестру, яка живе в Москві. Я вже був без зубів.
У Сімферопольському СІЗО під час судових дій я перебував на карантині 18 днів, де допомога не надавалася взагалі.
Після карантину мене помістили в спецблок, де я міг бачити фельдшера практично раз на два тижні. Тільки в жовтні 2021 року я почав отримувати медичну допомогу після моїх листів до ГНК Криму та завдяки втручанню небайдужих людей в Україні. У спецблоці перебував із середини серпня до жовтня. Був присутній, коли привезли Нарімана Джеляла.
У СІЗО «Лефортово» застосовувалися методи психічного впливу шляхом шантажу: якщо не дам зізнавальних свідчень, дружину ув'язнять на довгий термін, а дітей віддадуть до дитбудинку.
– Знаю, що ви перебували в одиночній камері шість місяців практично без зв'язку із зовнішнім світом. Як вам вдалося витримати, не збожеволіти? Яке загальне враження справило СІЗО «Лефортово»?
– Якщо бути точним, то я був там близько п'яти місяців. Але такого психологічного випробування не бажаю нікому, навіть найзапеклішим ворогам. Впливаючи на психіку, вони намагаються досягти для себе потрібного результату. «Зізнайся» – це тактика, відпрацьована до автоматизму, яка корінням сягає ще в 30-ті роки.
Усе підпорядковано кінцевій меті – об'єкт має дати зізнавальні свідчення. Я вижив завдяки книгам і глибокому внутрішньому спротиву ненависному режиму. Також думки про дітей не давали й досі не дають мені згаснути. Все-таки книги не дозволяли мені занурюватися в тривожні роздуми про майбутнє.
Я вижив завдяки книгам і глибокому внутрішньому спротиву ненависному режиму
Ну і, звісно, не хотів здаватися перед окупантами. Для мене це був поєдинок. Звісно, це був нерівний бій, але я не здавався. Я хотів вижити, щоб повернутися додому. Усі бачили, що не такий страшний чорт, як його малюють. Надя, Балух, Сенцов, моряки – багато людей пройшло через «Лефортово». Не всі, звісно, сиділи в одиночній камері, але я це залишу собі як заслугу.
Мене підтримувало те, що я повинен вижити всупереч усьому заради дітей. Я дійсно не знав, що кримське СІЗО ще гірше, але там інша ситуація: боліло серце і не надавали допомогу, але я був серед людей. А в «Лефортово» в одиночці у мене були книги: Зеланд, Синельников, багато художньої літератури. Я робив собі «рейки» по кілька разів на день. Хто займається езотерикою, той знає, що таке «рейки» (медитації, духовні практики). І, звісно, хочу відзначити Марину Литвинович (на той момент членкиню ГНК Москви) – вона мені багато допомагала, на відміну від наших офіційних осіб. Двічі-тричі на місяць вона як членкиня ГНК провідувала мене.
А взагалі «Лефортово» – це жахливе місце. Психологічно витримати ув'язнення там важко. Гнітюча атмосфера тюрми, ставлення конвоїрів, переходи з тюрми в кабінети слідчих ФСБ і відчуття, що за тобою постійно спостерігають, як за піддослідним кроликом. Не знаю, як передати стан моєї душі під час перебування там. Це потрібно відчути на власній шкурі. Сенцов, моряки, Надя, напевно, могли б додати щось своє, але мені здається, що загальне враження – це повна відірваність від світу, самотність і безвихідь. Напевно, це було на серці у кожного.
– Розкажи детальніше про своє перебування в СІЗО Сімферополя.
Короленко «Діти підземелля», напевно, слабо відображає дійсність
– Я прибув до Сімферопольського СІЗО 3 серпня, перебував у карантині №7 до 18 серпня. Короленко «Діти підземелля», напевно, слабо відображає дійсність. По-перше, це кармічно страшне місце. У роки Громадянської війни тут у підвальних приміщеннях сімферопольської тюрми було закатовано й застрелено величезну кількість людей. Білі офіцери й солдати, які не пішли з Криму, а здалися «червонопузим» і отримали кулю в голову замість життя, обіцяного брехливими комісарами.
Камера сім – це унікальне місце, яке відзначають усі, хто там побував. Приміщення камери арочного типу з похилою стелею (за легендою, тут була стайня за часів Катерини). Туалет розміщений у самому кутку арки, і щоб справити природну потребу, потрібно, як Джекі Чан, ставати в позу каратиста й у такому вигляді робити те, що хочеш. У самому приміщенні величезна кількість мух, жарко й душно, описати словами неможливо, і повне ігнорування відвідувань цієї камери співробітниками санчастини.
На 12 ліжко-місць постійно 16-18 осіб. Один вентилятор, який працює незрозуміло за рахунок яких ресурсів – увесь побитий, склеєний і звучить, ніби КамАЗ під час запалювання. На підлозі – розбиті бетонні брили, і все приміщення камери, освітлене однією тьмяною лампочкою, чорне, похмуре, з міріадами мокриць і сколопендр-багатоніжок, нагадує сцену з фільму жахів. Температура в камері доходила до 36 градусів.
18 серпня мене перевели до спецблоку. Там утримували особливо небезпечних рецидивістів, убивць і довічно ув'язнених. Подібні до мене люди та лідери злочинного світу, так би мовити. Маленькі двомісні камери без холодильника й радіоточки. Раз на два тижні – візит до бібліотеки; через кожні пів години приходив постовий, перевіряв, чи все добре, чи всі на місцях і чи не займаємося чимось забороненим.
У сусідній камері сиділи Наріман Джелял і Сергій Тюрін – «свідок Єгови», схоплений «фебосами» (ФСБ) за екстремізм. Людина – божественна іскорка, мухи не образить. Його схопили, побили і відправили у «чистилище», якщо так можна сказати про спецблок.
На початку жовтня, у п'ятницю ввечері, мене неочікувано перевели в «монастир». Це двоповерхова будівля, де утримують жінок, неповнолітніх, осіб, яких потрібно ізолювати, а також диверсантів та екстремістів.
У середньому за місяць проводять п'ять-шість обшуків у камері – планові та позапланові
Тут немає зв'язку із зовнішнім світом, контролери – переважно жінки, камери поліпшеного типу, просторі з окремим туалетом. У моїй камері немає телевізора, холодильника, радіоточки. На скарги та зауваження адміністрація не реагує.
У середньому за місяць проводять п'ять-шість обшуків у камері – планові та позапланові. Як сказав мені один із «довгожителів» монастиря: «Тебе обробляють». Це у них так заведено. Таке ставлення у них до людей із такою статтею, як у мене.
Тільки з листопада, після неодноразових скарг, звернень і публікацій у пресі, до мене почав приходити фельдшер, і я почав отримувати медичну допомогу.
«Судячи з передач у СІЗО, я нікому не потрібен, а з акцій у Києві – про мене пам'ятають»
– Знаю, що з твоїм «букетом» захворювань ти взагалі не мав би перебувати в СІЗО під час слідства. Розкажи, як вирішувалося питання з твоїм здоров'ям?
– Потрібно віддати належне співробітникам санчастини «Лефортово». Вони регулярно мене обстежували. Усі необхідні пігулки для підтримки мого виснаженого організму я отримував у повному обсязі. Двічі приїжджала «швидка допомога» за їхнім викликом, коли мені ставало зле із серцем і сильно підвищувався тиск. Мене хотіли госпіталізувати, але «фебоси» (ФСБ) не дали лікарям можливості цього зробити.
Коли відмовляла нога через коксартроз, мені регулярно призначали 10-денні курси уколів для полегшення болю. Щомісяця обстежували серце, робили томографію, УЗД. ГНК м. Москви постійно забезпечувала мене ліками, необхідними для підтримки здоров'я. ГНК тричі замовляла мені окуляри, оскільки спочатку зір був «+», а потім, після року за ґратами, почав різко падати. Завдяки Марині Литвинович та її пробивному характеру до мене все-таки допустили зубного лікаря та зробили тимчасові зуби – правда, досить громіздкі й незручні, але я хоч якось зміг їсти.
Посольство відмовилося оплачувати стоматологію, оскільки ця процедура за російськими мірками коштує близько 450 000 рублів, а у них не передбачено таких витрат для Ширінга К.С., як пояснював мені адвокат.
Із жіночим персоналом санчастини «Лефортово» у мене були теплі стосунки. Але я розумів, що перебуваю в становищі кролика, який має бути здоровим перед тим, як потрапити до пащі удаву.
У лікарні №20, де мені проводили ретельне медичне обстеження щодо моїх захворювань, мене вразив один факт. Перед усіма процедурами мене роздягали догола, і всі маніпуляції відбувалися, коли я лежав повністю оголений, почуваючись у ці моменти ніяково. Тільки у зубного лікаря та окуліста мене не роздягали. У Ростові, Краснодарі та Криму допомогу мені практично не надавали, а навпаки – навіть після скарг і заяв ігнорували. А кримський конвой, забираючи з Краснодара, взагалі не хотів пропускати тонометр. Тільки втручання лікаря та наявність у мене дубліката медичних документів допомогли зберегти та взяти його з собою.
– Чи бореться за тебе Україна? Чи є відчуття, що забули й кинули?
– Ставлення двояке. З одного боку, нібито за чутками, які доходять до мене від небайдужих людей, ухвалено резолюцію ООН. У Києві та Нью-Йорку відбувались акції на підтримку, де називали наші прізвища, і нібито ведеться якась робота в Мінській групі щодо обміну.
Держава жодного разу за два роки не допомогла з ліками
З іншого боку, я в «Лефортово» пів року був без підтримки, без адвокатської допомоги. Матеріальну допомогу від держави отримував із вересня 2020 року по 70$ на місяць на особистий рахунок. Однак із червня 2021 року не отримую, існую на кошти допомоги від патріотів, небайдужих до моєї долі.
Держава жодного разу за два роки не допомогла з ліками, ну а про ситуацію із зубами я вже сказав: «Немає грошей на допомогу Ширінгу К.С.». Наріман Джелял, який сам сидить у тюрмі, зумів попросити членів Меджлісу, і вони зробили мені передачу в жовтні. А наша держава? Чи правий виявився ФСБшний слідчий, який сказав, що я – «гарматне м'ясо»?
Я знаю, що Денисова (Людмила Денисова – ексомбудсмен України – КР) неодноразово висловлювалася на мій захист.
До мене в Москву та Сімферополь приходили уповноважені з прав людини, посилаючись на Денисову. Честь їй і хвала. Але одного посту у фейсбуці, мені здається, замало. Хоча те, що комусь не байдужа моя доля, уже тішить.
Якщо судити за передачами в Сімферополі, то, крім небайдужих людей, я нікому не потрібен, а якщо судити за акціями в Києві та Нью-Йорку, виступами Сенцова, то нібито про мене і пам'ятають
В принципі, звісно, прикро, що держава приділяє мені мало уваги, але, на жаль, я – звичайна людина, а не розпіарена особа. Якщо судити за передачами в Сімферополі, то, крім небайдужих людей, я нікому не потрібен, а якщо судити за акціями в Києві та Нью-Йорку, виступами Сенцова, то нібито про мене і пам'ятають.
Усе, що зараз відбувається в моєму житті, – це цілком і повністю заслуга твоя і твоєї дружини Каті. Господь воздасть вам рясно і щедро за всю допомогу, яку ви мені надали!
– 12 років позбавлення волі у вашому віці звучать як смертний вирок. Звідки черпаєш сили, щоб витримати це випробування і не зламатися?
– Одна із суддів-колаборанток у «Верховному суді» Криму у відповідь на моє клопотання про надання дзвінка сину сказала мені: «Він чудово впорається без вас». От заради того, щоб мій син зростав зі мною, щоб я побачив його весілля, щоб я побачив дорослішання донечки Варочки, житиму наперекір усім смертям! Щоб цю суддю із жорстоким виразом обличчя провели вулицями Сімферополя і, якщо вона не втече в Рашу, її ув'язнили в тій самій Сімферопольській тюрмі, у «сьомому карантині». От заради цього я і житиму.
Мені дають сили витримати всі негаразди й труднощі перебування в кремлівських казематах глибока віра та сила переконання, що Україна переможе рашистську нечисть і над усією захопленою землею майорітиме наш український прапор. Щоб наша Україна розквітла, як найкрасивіша квітка Європи, і не в'янула багато-багато років. Заради цього я живу.
Якби не постійний біль у серці, шум у вухах, я б досі думав, що це якийсь затяжний сон, який ніяк не закінчиться
Але й, звісно, заради моїх дітей. Я мрію про те, щоб мої діти були щасливі жити в щасливій країні, де все буде наповнено атмосферою любові, спокою та благополуччя. Ворогу не вдасться зламати мене. Можливо, я трохи пафосно відповів, але це щиро, з глибини душі. У мені живе якесь внутрішнє переконання, що це все закінчиться і я буду вдома. Я в цьому впевнений. Слава Україні!!!
І додам ще кілька слів. Якби не постійний біль у серці, шум у вухах, я б досі думав, що це якийсь затяжний сон, який ніяк не закінчиться. Що все це не справжнє. Що я зараз прокинуся і буду вдома в Києві серед рідних і близьких. Однак правда життя: я – у Сімферопольському СІЗО, в атмосфері брехні, лицемірства та ненависних російських поплічників! Вірю, що ми скоро будемо вдома. Заради цього варто жити!
«У Криму під загрозою десятки життів»
Українська влада засудила російський вирок Костянтину Ширінгу й вимагала звільнити його.
Владислав Єсипенко після зустрічі з Костянтином Ширінгом, ще перебуваючи в ув'язненні, написав лист президентові США – на той момент Джо Байдену – із закликом допомогти кримським політв'язням. Серед них був згаданий і Костянтин Ширінг.
Після його смерті в російському ув'язненні в Представництві президента України в АРК звернули увагу на те, що в місцях ув'язнення в анексованому Криму «під загрозою перебувають життя» десятків людей похилого віку та тих, у кого є серйозні проблеми зі здоров'ям, оскільки російська влада не надає їм належної медичної допомоги.
Після цього стало відомо про смерть у російському ув'язненні ще одного кримчанина, чию справу кваліфікували як політичну – Джеміля Гафарова.
Нікого в пенітенціарній системі Криму не притягнули за це до відповідальності, зазначають українські правозахисники. Вони раніше презентували санкційний список російських і підконтрольних Москві кримських посадовців, прямо чи опосередковано відповідальних за ненадання медичної допомоги кримським політв'язням.
Публічної реакції російської влади на це немає.
Текст підготувала Вікторія Веселова
«Персональне пекло кожному». Як у колонії Керчі «ламають» ув'язнених і відправляють їх на війну з Україною
Владислав Єсипенко: «У Сімферополі є філія «Ізоляції», де люди – привиди»
Журналіст Єсипенко заявив про критичну ситуацію із засудженою 71-річною кримчанкою
Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
