Питання реінтеграції дітей, що повертаються з окупованих українських територій, щодня набуває актуальності. Кожна історія дитини, яка пережила період окупації – це мозаїка складних емоцій та випробувань, що складаються зі страху, розчарування та надії.
Сьогодні більшість маленьких українських громадян мусять зростати в окупаційних пропагандистських садочках, здобувати зросійщену освіту, відпочивати в мілітаризованих літніх таборах.
Кожна дитина, що пережила окупацію, зазнала збитків не тільки матеріальних, а й моральних. Опісля того, як діти стали свідками або жертвами насильства та війни, вони почали втрачати віру у світ та безпеку навколо себе.
Реінтеграція цих дітей має розцінюватися не просто як процес адаптації, а як акт відновлення їхньої довіри до світу та можливості вільного самовираження. Разом із психологинею вищої категорії, гештальт-терапевткою Людмилою Киричук «Голос Криму» поговорив про здорові шляхи реінтеграції українських дітей, котрі були змушені пережити російську окупацію. Далі у матеріалі – про виклики, перешкоди та підтримку громадськості в процесі дитячого відновлення в суспільстві.
Вплив психологічної травми на розвиток та навчання дітей
«Будь-яка травма – це зупинка, стрес та зміна. Надалі ці складові викликають адаптацію. Якщо дитина пристосовується до неї, то і сама по собі продовжує розвиватися. Проте якщо стрес більший, аніж адаптаційні можливості – проживати його стає важче. Дитина зациклюється на ньому і розвиток зупиняється», – зауважила пані Людмила.
Вона закцентувала на тому, що дитина, котра тривалий час жила в окупації, навчилася мислити згідно з тими шаблонами, які їй нав’язала окупаційна система, і вийти за ці шаблони не просто. «Через таке «шаблонне мислення» страждають й організаційні можливості, у дитини втрачається відчуття часу та планування своєї діяльності. У висновку можна спостерігати й не обґрунтовані рішення, адже мислити не в тих рамках, в котрих навчили – здається небезпечним», – додала психологиня.
Як також пояснила пані Киричук, будь-яка стресова ситуація, котра породжує травму, змушує внутрішню енергію дитини працювати не на розвиток, а на утримання травматичної події. Чим більшою буде неготовність дитини пережити таке глибоке ураження, тим різноманітнішими будуть внутрішні та зовнішні реакції: депресія, апатія, порушення сну або почуття провини, які надалі доведеться пропрацювати зі спеціалістами.
Коли не всі хочуть повернення до української спільноти
У розмові про реінтеграцію громадян України не слід відкидати й випадки, коли діти та молодь можуть бути не готовим або не бажати брати участь у цьому процесі.
«В таких випадках чимало українців починають відчувати «невдячність», коли їхню допомогу не приймають, коли реінтеграцію сприймають як кривду або реагують на неї «не так». Тут потрібно розуміти, що така «злість» може бути зовсім не про реінтеграцію: можливо, це певна особистісна образа, несприйняття себе та свого життя», – розповіла гештальт-терапевтка. В такому разі, додала вона, слід залишатися з «холодним» розумом і підтримувати та навчати й тих, хто надає допомогу у процесі реінтеграції.
Роль громадськості в процесі повернення дітей в українське суспільство
«Травма проживається легше – коли є куди направити свою енергію», – наголосила пані Киричук. Серед ролей та кроків, до котрих може вдаватися громадськість у процесі реінтеграції дітей, які пережили окупацію, психологиня закцентувала на важливості об’єднання молоді навколо однієї справи: «Слід сублімувати енергію – негативну або позитивну – у творчість, у спорт, направити її на досягнення нових цілей або вивчення нових знань».
Повернення до українського суспільства відбуватиметься легше, якщо повністю занурити повернених дітей в це суспільство. Пані Людмила також наголосила, що кожній окремій громаді слід думати про збільшення видів діяльності, котрі об’єднуватимуть дітей навколо однієї справи: нехай це буде озеленення парку біля школи, спортивні змагання або клуби однодумців, де робити акцент на нових досягненнях, а не «дивитися у болюче місце».
Проте, наголосила психологиня, у будь-якій активності мають бути й підготовлені люди, тренери, котрі зможуть супроводити та підтримати дітей у їхніх процесах переживання травми.
«Також обов’язковими мають бути спеціально розроблені програми стосовно того, як екологічно допомогти дітям прожити ці деструктивні стани, котрі заважають їм бути щасливими, – додала пані Людмила. – І не забувати навчати цих самих тренерів, як не нашкодити собі під час допомоги іншим».
Підготовлення вчителів до майбутніх викликів в процесі реінтеграції
«Після повернення з окупації, кожній дитині потрібно буде пройти через формальні установи, такі як дитячий садочок, школа, ЗВО тощо. І тут вчителі та наставники мають бути з розумінням готовими до всього, що діти можуть продемонструвати: агресія, депресія, неприйняття», – ще один важливий складник у процесі реінтеграції, котрий виділила пані Киричук.
Під час обговорення процесу реінтеграції та кроків, до яких має вдаватися Україна, постало питання важливості зміни досвіду працівників освіти. Психологиня наголосила, що це мають бути практичні тренінги, де вчителі зможуть вивчити нові, нетравматичні підходи до адаптації реінтегрованих дітей.
«Можна почути інформацію та просто стати її носіями, проте тільки практика допоможе змінити досвід, набути нових навичок роботи з почуттями та зробити процес реінтеграції менш травматичним як для дітей, так і для самих освітян», – наголосила пані Людмила.
Та перш за все, переконана гешталь-терапевтка, дотичні до процесів реінтеграції люди повинні мати ресурси: «Слід вміти пропрацьовувати свої психічні та енергетичні стани. Якщо люди вмітимуть попіклуватися про себе – тоді вони зможуть попіклуватися про інших. Але шкода собі обов’язково породжуватиме шкоду іншим».
Анастасія ХОМЕНКО
Запис Дитяче відновлення в суспільстві: як готуватися до реінтеграції української молоді з ТОТ спершу з'явиться на Голос Криму.
