Москва розпочала інформаційну війну проти України з початку грудня 1991 року, коли відбувся референдум на підтвердження оголошеного 24 серпня 1991 р. Акту про державну незалежність України, який підтвердив це рішення більше ніж 90% голосами українців. Іншими невійськовими засобами росія почала діяти проти відновленої української державності десь з середини грудня 1991 р. Таким чином, ще наприкінці 1991 р. Кремль позиціонував Україну як ворога в своїй реальній політиці, проте говорив про дружні, братні відносини в декларативній політиці.
Різниця між реальною та декларативною політикою Москви щодо Києва завжди була колосальною, проте дозволяла довгий час приховувати реальні наміри росії щодо знищення української державності. Антиукраїнські сюжети постійно з’являлися на російському телебаченні і могли б сигналізувати українській стороні про небезпечне ставлення рф, проте вони потім завжди доповнювалися якимось позитивом щодо «вічної дружби між російським та українським народами» і тому це не викликало термінової реакції з боку офіційного Києва.
Розбудова мережі російського впливу
Кремль тоді пішов іншим шляхом ніж демонстрація відкритої конфронтації. Москва ще наприкінці 1990 р. змогла вивезти з Києва архів зі списками усіх агентів КДБ, які працювали на радянську державу і «великосовєтську ідеологію». Всіх їх Кремль за якийсь час активізував для поширення ідей важливості відносин з росією та її народом, який є начебто історично найближчим українцям. Паралельно Кремлем почали виділятися значні кошти на вербовку серед українців інших агентів Москви, головним чином серед осіб, які мали вплив у відновленій українській державі. Отже створювалася широка мережа російського впливу на українське суспільство і політичне керівництво держави з метою повної політичної орієнтації на Москву та поширення кремлівських наративів.
До колишніх агентів КДБ відносилися тисячі і тисячі осіб, які в радянські часи займали різні позиції в партійній номенклатурі, управлінні підприємствами та установами. Окремо КДБ працював з українськими діячами культури та мистецтва. Саме через останніх тоді активно просувалися ідеї про необхідність без’ядерного статусу України і відмови від ядерної зброї. Виступи відомих українських письменників та митців не викликали підозр у українського суспільства, а заклик щодо недопущення в Україні другого Чорнобилю став широко поширений.
Коли Москва реально почала відчувати небезпеку відокремлення України, тоді КДБ СРСР активізував своїх співробітників із зовнішньої розвідки із знанням мов, які почали приїздити до України начебто як якісь емісари з США, ФРН, Франції та інших західних країн. Вони проводили системні зустрічі з усіма відкритими та потенційними борцями за українську незалежність та робили замір реальності поширення ідей відновлення української державності і виходу з СРСР. Тому вихід України з Радянського Союзу не став таким неочікуваним для керівництва радянських спецслужб. Вони вже встигли завчасно зробити кроки на випередження. З українських філій банків масово виводилися кошти на територію росії, з Нацбанку України навіть вивозилися накопичення у золоті і дорогоцінних металах. Це робилося не одноразово, а непомітно протягом певних строків, щоб не викликати стурбованості у керівництва ще тоді радянської України. Москва розуміла, що здійснити такі кроки після оголошення державності України буде неможливо.
«Підготовка» до окупації: Чорноморський флот, мешковщина, Тузла, Янукович …
Проведення референдуму 1 грудня 1991 р. засвідчило, що всі регіони України підтримали відновлення незалежності, проте Москва помітила, що найменший відсоток такої підтримки був в АР Крим (54,19%) та Севастополі (57,07%). В цьому КДБ і не сумнівався, проте потайки сподівався, що відсоток підтримки української незалежності в Криму буде нижче 50% і тоді можна буде діяти відразу і напролом. Та цього не сталося, отже Кремль вирішив діяти вишуканіше.
Москва розмірковувала, чи може вона здійснити військовий заколот, коли постане питання про перепідпорядкування Києву радянських військових частин, які розміщені в Україні. Однак замір лояльності зроблений Москвою серед радянських військовослужбовців, розміщених в Україні, був не на користь росії. Проте виявилося, що найбільш проросійським є Чорноморський флот (ЧФ), тож російські спецслужби вирішили не марнувати сил на агітацію серед військових частин сухопутних та військово-повітряних сил України, а зосередитися на військово-морському флоті з головним базуванням в Севастополі. Серед керівництва та офіцерів ЧФ почали поширюватися ідеї необхідності відданості радянській присязі та невизнання можливості переходу під управління України. Військово-політичне керівництво в Києві було в ейфорії як масово радянські частини присягали на вірність України, тож до питання переходу ЧФ під українське командування віднеслося дещо легковажно. Командувача ЧФ І.Касатонова викликали до Києва і дали аркуш паперу з ручкою з вимогою підписати присягу Україні. З ним не зустрівся ні верховний головнокомандувач (президент Леонід Кравчук), ні міністр оборони Костянтин Морозов. Касатонов демонстративно відмовився. Треба сказати, що І.Касатонов був призначений на посаду в жовтні 1991 р. за існування міністерства оборони СРСР, тож він ще тоді отримав детальні інструкції в Москві щодо можливої протидії українській стороні. Йому було виділено велику квартиру в центрі Москви, крім того, потайки Кремль пообіцяв винагороди також усім його заступникам. Начебто обурений та скривджений адмірал І.Касатонов повертається до Криму і очолює боротьбу щодо невизнання української власності над Чорноморським флотом.
Нагадаємо, що 5 квітня 1992 року президент України Л.Кравчук підписав указ «Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування міністерству оборони України». Проте, 7 квітня 1992 р. президент рф Б.Єльцин підписав свій указ «Про перехід під юрисдикцію рф Чорноморського флоту». Це привело до відкритої конфронтації, тому два президенти зустрілися в Дагомисі та скасували свої укази.
Лише в червні 1995 року відбувся остаточний розподіл Чорноморського флоту між Україною і росією. РФ змогла собі виторгувати 81,7% кораблів ЧФ, однак віддала Україні всі бази в Одесі, Ізмаїлі, Очакові, Керчі, Донузлаві, Балаклаві. Росіяни отримали 338 кораблів і суден з дозволом розміщувати на українській території особовий склад ЧФ Росії чисельністю до 25 тисяч осіб з базуванням у Севастополі і не тільки. Москва розуміє, що тепер має в Криму величезну військову опору, здатну в будь-який момент встати на боротьбу проти української державності на півострові.
На початку 1994 р. Кремлю вдалося поставити свого ставленика Юрія Мєшкова на пост президента Криму, який взяв курс на відокремлення півострова зі складу України. Але Київ проявив твердість та ввів на півострів 60 тисяч військ національної гвардії та прикордонників і в 1995 році з «мєшковщиною» було покінчено. Москва тоді спробувала через формування російського ЧФ зробити військові провокації на півострові, та побачивши рішучість українських підрозділів і їх чисельну перевагу, зрозуміла, що не має достатніх сил для перемоги, і відступила. Крім того, тоді Україна ще володіла ядерними озброєннями, які мала передати Росії.
Наступна перевірка Москвою готовності України боротися за півострів відбулася в 2003 році, коли РФ стала будувати дамбу від Таманського півострова до українського острова Тузла в Керченській протоці. Рішучість дій Києва та керівництва півострова також засвідчили Москві безперспективність розгортання ескалації на даному етапі, тож Кремль, який вже очолював Путін, зробив висновки і почав більш фундаментально готуватися до нового нападу на Крим. Це тривало трохи більше десяти років.
Москві треба було спочатку завести проросійські сили в керівництво України і це було зроблено в 2010 р. В 2011 р. Кремль зробив усе можливе, щоб в Україні не відбувся всенародний перепис. Він мав би реально засвідчити, що в Криму вже нема 50% етнічних росіян. Тоді Москві було б важко апелювати, що Крим історично російський. Потім президент Янукович був поставлений під пасок Кремля. Йому Москва дозволяла максимально заробляти на торгівлі з Росією та підбурювала безмежно красти в Україні, щоб повністю зробити підконтрольним, яким він і став наприкінці 2012 р. Кремль змусив Януковича зробити політичний розворот до Москви наприкінці 2013 р., збуривши ситуацію в Україні.
Офіційно Москва начебто засуджувала дії на Майдані, послала в Київ своїх представників силових структур для передачі «досвіду» боротьби з демонстрантами, а з іншого боку російські спецслужби розкручували події на Хрещатику. Коли стало відомо, що студенти-протестувальники, які були проти відходу уряду Януковича від курсу євроінтеграції, збираються розійтися, то за кілька годин до цього, вночі відбувається величезна провокація з їх побиттям спецпідрозділами української міліції. Це було зроблено на вимогу Москви, а реалізували план повністю підконтрольні Кремлю в Києві політики. Особливу роль тут зіграв заступник секретаря РНБОУ Л.Сівкович, який був під паском російських спецслужб. Все це кимось фільмується, при чому не демонстрантами, і миттєво розходиться соціальними мережами. За кілька годин збирається мільйонний Майдан протестувальників і у Януковича стає все менше можливостей врегулювати ситуацію. Масові розстріли на Майдані, а наказ для їх здійснення знову очевидно видавався з Кремля, роблять ситуацію для правлячої еліти Януковича безвихідною. Він і його поплічники починають тікати, хоча перед цим начебто було досягнуто домовленостей про перехідний період. Російське телебачення, яке в цей час без обмежень транслює свої програми в Україні, на грані істерики. Проєвропейські сили захоплюють владу в Києві. Янукович тікає в Крим, у Севастополь, а звідти потайки на російському військовому кораблі перебирається на територію рф. Це не спонтанні події, а дуже близькі до розробленого кремлівського сценарію. Президент-втікач звертається до російської сторони за допомогою. Москві конче треба легітимізувати своє військове вторгнення в Крим, яке готується останні десять років.
А в цей час в Сімферополі російські спецслужби збирають проросійський мітинг з вимогою виходу Криму зі складу України та вступу до РФ. Між тим, до Верховної Ради автономії також прибувають прибічники кримськотатарського Меджлісу та всіх проукраїнських сил. Проросійським силам не вдається захопити приміщення кримського парламенту і вони відступають. Вже кінець дня 26 лютого 2014 р. Наступного дня Верховна Рада України має сформувати нові органи влади. Здається, перемога над проросійськими силами вже близько, але хтось віддає команду прибічникам проєвропейських сил розходитися по домівкам. Дуже дивно. Якщо б в Києві мітингувальники кожен день розходилися на вечір по домівкам, то очевидно, що Хрещатик вночі був би захоплений підрозділами міністерства внутрішніх справ. Будинок Верховної Ради АРК вночі ніхто не захищає і він відразу захоплюється загонами спеціального призначення російської військової розвідки – ГРУ. Військові заходять у приміщення ВР без знаків приналежності до російської армії, а отже відповідно до міжнародного законодавства мають сприйматися як терористи, тому можуть знищуватися без будь-яких переговорів.
Російські ЗМІ рано вранці 27 лютого 2014 р. розганяють дезінформацію, що приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів АРК захопили начебто місцеві кримські козаки. Все іде по кремлівському плану тільки там до кінця не передбачено, яка буде реакція офіційного Києва. А від цього і залежать наступні дії російської сторони.
Київ виявляється не готовим відразу реагувати на нічне захоплення головних адміністративних будинків автономії російськими спецназівцями. Замість того, щоб послати декілька загонів спецпризначення від СБУ та Міноборони, йде обговорення, хто займе нові посади в уряді. В.о. голови ВРУ подзвонив до президента США для отримання хоч якоїсь підтримки, але той так і не вийшов на зв’язок.
В 1994 році Росія, США, Великобританія та Франція змусили Україну відмовитися від ядерної зброї, але гарантувати її державні кордони, виявляється ніхто не збирався. Адміністрація президента США Б.Обами вирішила в перші дні російського нападу на Крим відмовчатися, і це мабуть було наочним свідченням угодовської політики щодо агресивних дій Москви.
Ще у 2008 році російський напад на Грузію не викликав необхідну відповідь колективного заходу. За декілька місяців до того, Німеччина та Франція заблокували Україні та Грузії шлях на вступ до Альянсу, і вже за короткий час путінські війська знаходяться поруч з Тбілісі.
27 лютого 2014 р. офіційний Київ відчув, що колективний захід не буде рішуче виступати на захист України навіть вербально. Отже треба покладатися виключно на себе. Для цього власне і існують державні органи та армія, щоб захищати власну державу, і це замість них не буде робити хтось інший. Проте Москва якраз і вибирає час вирішального удару в момент відсутності нових сформованих органів влади. У цей час до Києва дзвонить голова російської державної Думи В. Володін і погрожує військовою інтервенцією у разі різких рухів України. Зауважте, дзвонить не президент рф В. Путін, чи прем’єр-міністр Д. Медвєдєв, а представник законодавчої влади. Явно тестовий дзвоник з можливістю пізнішого дезавулювання на більш високому рівні. У когось в Києві спрацьовує інстинкт самозбереження. Виявляється домогтися влади легше ніж боротися за територіальну цілісність України. Боротьби за Крим так і не відбулося, а неочікувано легке захоплення півострову у Москві створює ілюзію невразливості. Кремль відразу запалює ситуацію і на українському Донбасі.
Адже, чи можна серйозно сприймати було 10-12 озброєнних “зелених чоловічків”, які блокували українську військову частину, де перебувало більше 200 солдатів України зі зброєю? Особливо підготовленим військовим професіоналам, які розуміли на той час, що це не реальна загроза і їх можна ліквідувати в будь-яки час6 потрібен був тільки політична воля надати відповідний наказ. Якого, до речі, всі чомусь очікували на місцях від Києва, а Київ вважав, що всі на місцях мали б діяти відповідно до Статуту ЗСУ.
Окремі українські військові частини, наприклад як в с. Перевальному Сімферопольського району, блокували близько сотні озброєнних “зелених чоловічків”, – це одна із елітних військових частин ЗСУ на той час в Криму. У цей час в цій же військовій частині знаходилися більше сотні бойових десантників з Дніпропетровська, які перебували там на спільних навчаннях з не меншим складом підготовлених військових цієї ж в/ч. Вочевидь ворог розумів, що він не зможе захопити Крим військовим шляхом, тому вдався до захоплення та вербування керівного складу органів місцевого самоврядування та військових частин. У цей час Київ не мав рішучості надати чіткі накази щодо ліквідації фактично терористичних військових угрупувань, які керувалися рф.
Складніше було в єдиному регіоні Криму – це Севастополь, бо тут реально були зконцентровані найбільша кількість російських військ Чорноморського флоту. Але ж і вони були відрізані від материкової частини, навіть кримської. Зрозуміло було і те, що вже прибули російські війська під прикриттям через Керченський пролив і розміщувалися по санатаоріях і туристичних базах разом з так званими кубанськими казаками. Але реальна кількість цих військових, за оцінками військових експертів, не могла б здійснити війської окупації Криму на то й час, якщо б ЗСУ і правоохоронні органи в Криму організували би рішучий спротив, мобілізувавши також і місцеве населення: українців, кримських татар, і тих же росіян – фактично проукраїнський електорат.
Реально якраз це всі ми і весь світ спостерігали 26 лютого 2014 року під стінами Верховної Ради України, де перемогу саме вони і здобули. І цей потенціал громадських і політичних сил разом із ЗСУ мали б можливість здійснити потужний спротив і дати відсіч сепаратизму та російським військам, що вже перебували в Криму і реально логістично були на той час відрізані від рф. Спецоперація рф по захопленню Криму спиралася також на місцеве проросійське населення, але єдиним регіоном, де вони мали реальну підтримку знову був фактично тільки Севастополь.
У Сімферополі такої підтримки не було, при тому, що було завезено досить багато росіян з материкої частини рф. Акції кримських татар і українців в центрі Сімферополя, фактично проукраїнських сил продемонстрували 23 і 26 лютого 2014 року, що захопити владу в Криму рф неспроможна, і тут треба була чітка підтримка Києва, однозначно посилення військових частин та взяття контролю над Головними управліннями СБУ та МВС в АР Криму.
На жаль, цей час був втрачений, і можливість відновити контроль над цими структурами фактично не здійснювалася, ані юридичним шляхом, ані військовим. Фактично Київ мав би видати швидкі накази щодо призначення нових осіб, які б з військовою підтримкою і збройним захистом мали б прибути до Криму з Києва, і розгорнути важливу роботу на той час, не даючи змогу подальшого силового вербування місцевих кадрових чиновників. Ніхто з Києва навіть не усвідомлював того, що важливо було заручитися й підтримкою громадськості, яка на той час, навіть у складний час, проводили публічні заходи на підтримку України, й навіть просили зброю у військових частин, щоб організовувати спротив, йшли до військоматів, самобілізовуючись для захисту Криму. Ці всі ідеї громадськості були відкинуті. Росіяни ж використали цю технологію, мобілізуючи проросійську електоральну громадськість в так звані “народні дружини”, “ополчєнци”, “самооборону Криму”, “казакі”, яких через місяць бездіяльності української влади налічувалося лише трохи більше двух тисяч, знову ж таки без Севастополя, що реально демонструвало те, що кримчани не були в захваті від окупації півострову росіянами, і намагалися абстрагуватися від політичних процесів як вони вважали на той час, що вони нібито поза політикою, з одного боку, а з іншого все таки був цей страх, який все таки в перші тижні окупації охопив весь Крим.
І знову ж до кінця ніхто не вірив, що Крим буде окупований, всі чекали реальних дій від української влади, від української армії, і до останнього дня сподівалися на захист, на втручання і знищення “зелених чоловічків” та сепаратиського руху, що відчув сили і почав себе знахабніло вести на вулицях міст і сіл Кримського півострову.
Замість висновків
Чи можна було відстояти Крим у лютому-березні 2014 року? Звісно, можна. Для цього треба було протягом 24 годин відправити в Сімферополь одну тисячу боєздатних бійців. Цього було б досить, щоб вибити з приміщень Верховної Ради та Ради Міністрів автономії російських бойовиків. Їх було по 50-60 в кожному з будинків. Вони скоріше і не билися б на смерть. Це був тест на реагування. Не даремно на в’їзді в Сімферополь зупинилася колона російських БТРів, яка прибула із Севастополя і чогось чекала. Колона стояла на той випадок, якщо російські спецназівці будуть відходити, щоб їх забрати. А вони б відійшли в разі підходу українських військ.
До речі, цю колону зупинив співробітник української міліції на легковій машині з паличкою регулювальника – що значить рішуче діяти. Офіційна Москва тоді б все могла обіграти як непорозуміння. Проте Київ тоді контролював лише 5-6 тисяч українських військових. Хтось вирішив, що краще залишити цю тисячу бійців для можливої оборони столиці, якщо російська армія вторгнеться, чим погрожував В. Володін.
Російська армія таки пішла на Київ, тільки через 10 років і взяти його не змогла з великими завчасно підготовленими військами, як не змогла б це зробити наприкінці лютого 2014 р., коли цих військ під рукою Кремля було куди менше, а Київ був повний сотнями тисяч рішучих мітингувальників, готових розірвати будь-кого на своєму шляху. Тільки дайте зброю…
Головний урок
Сподіватися треба тільки на себе. Стаєш дуже вразливим, коли сподіваєшся виключно на зовнішню допомогу. Відсутність рішучості у діях – тільки заохочує ворога.
Олександр ЛЕВЧЕНКО, український дипломат,
посол України в Хорватії 2010-2017 рр.
Дана публікація стала можливою завдяки підтримці Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів і зміст опублікованих матеріалів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Запис Чи могла Україна відстояти Крим у 2014 році? спершу з'явиться на Голос Криму.
