У Криму за нещодавно минуле десятиліття його російської окупації виросло покоління, яке має уявлення про Україну лише в інтерпретації кремлівської пропаганди та з вуст вихователів – нерідко тих-таки, що колись навчали дітей якщо не любові до України, то принаймні належного громадянського ставлення до неї. Сьогодні кримські юнаки, чиї перші шкільні лінійки відбулися ще під синьо-жовтими прапорами в супроводі державного гімну України, повертаються додому з війни проти фактично своєї держави вже під російський гімн, у трунах, накритих триколорами. Їхню долю повторять наступники, що завершують або вже завершили навчання у кримських школах під «сонцесяйним ликом» російського диктатора Путіна.
Про актуальність проблеми нагадала резолюція «Протидія нищення культурної ідентичності під час війни та миру» заступниці голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенії Кравчук, одностайно підтримана 28 травня Комітетом культури Парламентської асамблеї Ради Європи і призначена на голосування на червневій сесії. Цим кроком європейська інституція визнала стирання української культурної ідентичності інструментом війни РФ проти України та елементом політики геноциду, спрямованої на знищення української нації.
В окупованому Криму політика багаторічного придушення української ідентичності призвела до того, що на території півострова, згідно з оприлюдненими в лютому 2023 року результатами «всеросійського перепису населення», який відбувся ще восени 2021 року, нарахували лише дещо більше 8% осіб, що ідентифікували себе як українців. Восени 2014 року, після російської окупації, цей показник був удвічі більшим – приблизно 16%.
Про будь-яку українську компоненту в освіті та вихованні на теренах Криму сьогодні марно навіть згадувати. Незважаючи на те, що українська мова досі має «державний» статус у межах окупованої АР Крим (чи то пак «республіки Крим», на російський штиб), її використання в побуті може переслідуватися за абсолютно абсурдними обвинуваченнями у «дискредитації збройних сил РФ» або взагалі у «зраді батьківщині».
Якщо протягом 2014–2022 рр., ще перед повномасштабним російським вторгненням до України, серед кримських батьків спостерігалася тенденція до зменшення бажання віддавати дітей до нечисленних шкіл і класів з українською мовою навчання, то з весни 2022 року українським дітям на окупованому півострові вивчати мову, культуру та історію свого народу вже просто нема де.
Ба більше: тисячі дітей, вивезених з окупованих регіонів на материковій частині України (зокрема, Херсонської та Запорізької областей) до Криму, окупанти «добровільно-примусово» навчають російської мови у спеціальних таборах. У школах же переміщені діти на прохання пояснити незрозумілий матеріал українською мовою отримують від вчителів жорсткі вказівки щодо «культури поведінки в гостях» та неприпустимості розмов «неіснуючою» або взагалі «нацистською» мовою. Ця весна ознаменувалася черговими зачистками в установах кримської центральної бібліотечної системи, які отримали вказівки позбутися дивом вцілілих видань зі згадками Голодомору, визвольної боротьби українського народу, «нацистських організацій» (ОУН, УПА) і символів (тризуб, вітання «Слава Україні – Героям слава»). Наразі на території Криму «офіційно» налічується єдина школа «з українською мовою навчання», в якій усі предмети викладаються російською (!), та один клас з українською мовою навчання у школі з російською системою освіти.
Незважаючи на ці та інші негативні чинники, українська мова часом знаходить своє місце у спілкуванні юнацтва та молоді окупованого Криму – як мова протесту гнітючим казенно-«скрєпним» реаліям, у яких немає місця проявам волелюбного духу. Втім, ця ситуація може надати привід для короткочасного оптимізму. Далі спробуємо пояснити, чому.
Совєтська доба з перервами на інші окупаційні режими
Видатний український сатирик Павло Губенко, відомий нам як Остап Вишня, в одній зі своїх гуморесок згадував відвідини півострова рівно століття тому, коли йому пощастило «бачити живих українців в українській школі імені Тараса Шевченка в Севастополі». Автор наводив слова одного зі вчителів тієї школи про те, що «була тоді ніби в Криму така тенденція – чи не краще, мовляв, українцям на всяк випадок «вимерти».
Українська школа імені Шевченка в Севастополі була організована, як не дивно, під час білогвардійської окупації (за іншими даними, вона існувала з 1918 року). Задля її діяльності місцеве українське кооперативне товариство в березні 1920 року викупило будівлю, в якій розташовувалася приватна російська прогімназія. За рік кількість учнів зросла з 70 до 250. Після большевицької окупації Криму, з 1922 року школа перейшла на державне утримання. У 1923–1924 навчальному році в ній навчалися 215 учнів, з яких 82% за національністю були українцями. У школі функціонували гуртки вивчення української мови та історії. У 1924 році школу таки було ліквідовано. За два роки місцеві українці оприлюднювали скарги на їхнє переслідування за мовною ознакою.
У 1927 році, в дусі популярних на той час процесів «коренізації», влада Криму, що тоді був совєтською автономною республікою, вдалася до спроб розбудови місцевого українського життя. Зокрема, в Сімферополі було відкрито українську початкову школу, що працювала до ІІ світової війни. У травні 1928 року було утворено Український педагогічний колектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення півострова. За офіційними даними, на початку 1930-х років у Криму принаймні у 40 школах в освітньому процесі використовувалася українська мова. Наприкінці 1932 року процеси «українізації» було припинено; у 1937–1938 навчальному році в Криму діяли тільки дві українські школи – у Сімферополі та Красноперекопському районі.
У 1941 році, вже під час німецької окупації, українські активісти Криму вдалися до відносно успішних спроб відкриття кількох початкових та середніх шкіл з українською мовою навчання – зокрема, у Сімферополі та Севастополі. З поверненням червоних окупантів у 1945 році їх було ліквідовано.
19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ про передачу Криму до складу Української РСР. Втім, ще на початку того року на півострові з огляду на приплив переселенців з етнографічних українських територій розпочалося відновлення шкільної освіти українською мовою. Перед тим процеси переселення українських селян і робітників до Криму, нерідко в примусовому порядку, відбувалися протягом майже десятиліття, однак про задоволення національно-культурних потреб цих людей ніхто не дбав.
У 1954–1955 рр. в Криму було відкрито 24 початкових класи з вивченням української мови; з 1955 року вона вивчалася у 2-х – 4-х класах початкових, семирічних та середніх шкіл, але не в середніх і старших класах – буцімто через побоювання скорочення годин на інші дисципліни. При цьому школам явно бракувало не те що вчителів української мови, а педагогів, які хоча б знали її на розмовному рівні.
У 1955 році в Кримському державному педагогічному інституті було утворено українське відділення історико-філологічного факультету, що почало готувати фахівців з української мови та літератури для кримських шкіл. Згодом відділення було виокремлено у факультет. Ця ініціатива дозволила запровадити в кримських школах обов’язкове вивчення української мови та літератури, що викладалися компетентними фахівцями.
В 1957 році в Сімферополі було відкрито школу з українською мовою навчання, при якій було організовано інтернат для учнів з інших регіонів з міст і районів; школа прийняла 217 учнів, інтернат – 180. Станом на травень 1957 року загалом у Сімферополі діяли 23 школи з вивченням української мови, 10 у Керчі, 7 у Ялті, по 4 в Алушті та Севастополі, 1 у Феодосії; також українська мова вивчалася у 25 сільських школах. У 1959 році в Криму було створено 8 україномовних шкіл: 2 у Сімферополі, 3 у Джанкойському районі, решта – у Білогірському та Чорноморському районах.
Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. україномовну освіту в Криму було фактично згорнуто. Цей період супроводжувався тенденцією звільнення дітей від вивчення української мови. У 1982 році згадану школу-інтернат у Сімферополі, яка тривалий час залишалася єдиним на півострові національним закладом української освіти, було реорганізовано в загальноосвітню школу-інтернат для дітей із затримкою ментального розвитку. Дещо подібне, вже у незалежній Україні, з місцевою українською школою намагалася повторити влада Севастополя.
Безцінні свідчення про стан україномовної освіти в Криму у ХХ – на початку ХХІ ст. надав науковий і громадський діяч Петро Вольвач, зокрема, у ґрунтовній праці «Гордіїв вузол україномовної освіти у Криму і шляхи його розв’язання», опублікованій у газеті «Кримська світлиця» у 2006–2007 рр. За його спогадами, ще за часів т. зв. «перестройки» у 1980-х – на початку 1990 рр. українські громадські організації Криму (Кримське товариство української мови, Всекримське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Всекримське товариство вчених та ін.) почали опікуватися створенням україномовних класів та шкіл. Однак цей процес саботувався чиновниками, що впроваджували відверто шкідницькі ініціативи. Так, дисципліну «Українська мова та література» у шкільних програмах було ліквідовано, натомість було започатковано «інтегральний курс літератури», що зводився де-факто до російської мови та літератури. За новими програмами, обсяг годин на вивчення російської у 5–11-х класах більш ніж удвічі перевищував норматив для української.
На жаль, після відновлення незалежності України з Кримом у її складі ситуація з україномовною освітою на півострові на краще не змінилася.
Доба українського суверенітету
Після свого визволення з-під совєтського ярма Україна ще тривалий час перебувала по суті в культурному та духовному російському рабстві. Про Крим, що деякий час усупереч Києву навіть жив за московським часом за вказівкою свого тимчасового «президента», годі було й казати. Українцям півострова доводилося добиватися від своєї держави права на свою мову, культуру, історію, пресу, церкву тощо. Ці змагання, на жаль, не завжди були успішними.
Після приборкання інспірованих Москвою «самостійницьких» настроїв у Криму, Кабінет міністрів України 18 березня 1996 року видав постанову №331 «Про здійснення заходів щодо розв’язання соціально-економічних, етнічних та гуманітарних проблем в Автономній Республіці Крим», яка фактично констатувала відсутність розв’язання цих проблем, зафіксованих в одній з попередніх постанов, за №636 від 11 серпня 1995 року. В новій постанові урядові АР Крим, серед іншого, приписувалося розробити перспективну програму розвитку закладів освіти з українською мовою навчання, а також спільно з регіональним міністерством культури і мистецтв та іншими зацікавленими міністерствами і відомствами менше ніж за півтора місяці підготувати та подати до Кабміну погоджений проект Програми задоволення етнокультурних потреб українського населення Криму.
Результативність виконання цієї постанови можна простежити на єдиному прикладі. Станом на 1996 рік у різних регіонах Криму функціонували 23 класи з українською мовою навчання та єдина школа в Сімферополі (ЗОШ №21), в якій україномовними були лише кілька початкових класів. Після кількарічного змагання української громади Криму з місцевою владою, 1 вересня 1997 року в Сімферополі було відкрито Українську школу-гімназію – де-юре перший у Криму загальноосвітній навчальний заклад з українською мовою навчання від моменту проголошення незалежності України. Попервах гімназія розташувалася у малопристосованому приміщенні, а пізніше – у закритому дитсадку, що унеможливлювало її повноцінне функціонування. На початку 2000-х рр. для гімназії було збудовано нове унікальне приміщення. Україномовними в Криму на той час рахувалися також ЗОШ №20 в смт Приморський (Феодосія), НВК «Алуштинська українська школа-колегіум» та НВК №15 ім. С. Руданського в Ялті. Тим часом кримські чиновники від освіти звітували «нагору», що в регіоні «забезпечено вільний вибір мови навчання» – мовляв, українська вивчається як обов’язковий предмет усіма учнями загальноосвітніх закладів Криму.
В червні 1998 року Кабмін прийняв постанову «Про державний стандарт освіти», в якій до статичної частини освітнього процесу було зараховано українську мову, історію України та українознавство, що мали впроваджуватися в усіх школах України з 1 вересня 2001 року. Проте ця постанова була фактично заблокована: за даними П. Вольвача, у багатьох школах повноцінний курс українознавства було замінено курсом для 1–4-х класів «Я і моя Україна», який пізніше «підмінили банальними опусами про довкілля, вихолостивши з нього всі елементи українознавства та патріотичного виховання». Дослідник зазначав, що в багатьох навчальних закладах півдня та сходу України замість українознавства викладалося країнознавство або народознавство. Варто згадати бодай сумнозвісний кримський шкільний предмет «Севастополеведение» («Севастополезнавство»), який заперечував будь-який зв’язок Севастополя з будь-чим українським і якому дотепер багато маріонеткових «керманичів» міста завдячують «збереженням російського духу в умовах української окупації».
У своїх працях П. Вольвач посилається на розроблену Міністерством освіти і науки АР Крим «Програму формування та розвитку мережі освітніх установ з українською, кримськотатарською та іншими мовами навчання на 1996–2005 рр.», називаючи її «черговим потьомкінським освітнім прожектом». Відповідно до цієї програми, за вказаний період у різних регіонах Криму майже 140 навчальних закладів мали б перейти на українську мову навчання – проте на кінець цього періоду україномовних шкіл на весь Крим було у 20 разів менше від запланованого, і їхня кількість залишалася практично незмінною до російської окупації півострова у 2014 році. До того ж, не всі ці нечисленні школи мали належні умови та матеріально-технічну базу.
Разом з тим П. Вольвач зазначив, що ще наприкінці 1995 року кримські громадські організації та осередки державницьких партій розробили і запропонували до державної програми розвитку освіти в Криму цілу низку заходів, серед яких передбачалося забезпечення діяльності 5 шкіл-інтернатів, створення 120 шкіл та кількох десятків дошкільних закладів з українською мовою викладання, відкриття україномовних відділень зі всіх педагогічних спеціальностей у Сімферопольському державному університеті, заснування центрів для підготовки випускників кримських шкіл до вступу до ВНЗ. Проте ці ініціативи саботувалися навіть на рівні можновладців. Ба більше: блокування відкриття поодиноких україномовних шкіл і класів відбувалося за активної участі окремих кримських депутатів та чиновників. Ухвалена в 1998 році Радою міністрів АР Крим під тиском українських громадських організацій «Регіональна програма розвитку загальної середньої освіти в АРК на 1999–2001 рр.» фактично відмовила кримським українцям у праві на навчання дітей рідною мовою в регіональних державних закладах освіти. Центральні органи влади у відповідь лише, говорячи сучасною дипломатичною мовою, «висловили глибоке занепокоєння».
2 жовтня 2003 року Кабінет міністрів України прийняв постанову №1546 «Про затвердження Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004–2010 рр.», на яку Верховна Рада АР Крим відреагувала 17 березня 2004 року затвердженням Програми розвитку та функціонування української мови в АРК на вказаний період. У зазначеному документі передбачалося будівництво у 2004 році гімназії з українською мовою навчання не лише в Сімферополі, а і в Ялті, а також здійснення прибудови до Української школи-колегіуму в Алушті. Проте не всі ці плани були втілені в життя.
20 листопада 2007 року тогочасний президент України Віктор Ющенко видав Указ №1122/2007 «Про деякі заходи щодо розвитку гуманітарної сфери в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі», яким Кабінету міністрів України, Раді міністрів АР Крим та Севастопольській міській державній адміністрації (СМДА) приписувалося розробити та затвердити до 1 січня 2008 року комплекс заходів щодо розширення мережі навчальних закладів усіх типів і створення нових загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання в населених пунктах АРК (зокрема, в Армянську та Феодосії) та надання їм відповідної організаційно-методичної допомоги; відкриття додаткових класів і груп з українською мовою навчання в навчальних закладах з іншими мовами навчання і профільних класів з поглибленим вивченням української мови та літератури; видання і повного забезпечення підручниками та посібниками українською мовою вихованців дошкільних, учнів загальноосвітніх і професійно-технічних закладів, студентів вищих навчальних закладів з урахуванням перспектив розвитку мережі закладів з українською мовою навчання; організації підготовки і забезпечення навчальних закладів усіх типів педагогічними, науково-педагогічними працівниками для викладання українською мовою.
До кінця 2007 року в установленому порядку мало бути розроблено та затверджено комплекс заходів та обсяги фінансування будівництва загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання в Ялті, Алушті та Севастополі – проте на них банально було відсутнє фінансування, як у центральному, так і в регіональному бюджетах. Разом з тим відбувалося нецільове використання коштів: гроші, надані на будівництво української школи І-ІІІ ступенів у Ялті, на яку місцева українська громада чекала ще з початку 1990-х років, на прохання Ради міністрів АР Крим були скеровані на реконструкцію школи в селі Сонячна Долина поблизу Судака. Відтак понад 400 учнів ялтинської україномовної школи ім. С. Руданського були й надалі змушені навчатися у невеличкому приміщенні колишнього дитячого садочка.
У 2008 році в Севастополі нарешті почалося будівництво довгоочікуваної школи-колегіуму з українською мовою навчання, розрахованої на 720 учнів. На той час у місті лише школа-інтернат №7 здійснювала навчання з 1-го до 11-го класу повністю українською мовою; вже за президентської каденції Віктора Януковича її було закрито в рамках «оптимізації». Восени 2009 року тогочасний очільник СМДА Сергій Куніцин пообіцяв, що нову школу буде відкрито 1 вересня 2010 року, а незабаром назвав політичним цинізмом чергову відмову міської ради Севастополя співфінансувати будівництво колегіуму на рівні 20% від усієї кошторисної вартості. У 2010 році новий голова СМДА Валерій Саратов оголосив про неможливість продовження робіт через недостатність бюджетного фінансування і зажадав «змінити тональність довкола школи», заявивши, що бачить її як гуманітарний ліцей, в якому з першого класу вивчалася б «не лише українська, а, звісно, російська, яка є рідною для понад 90% севастопольців». У призначений термін школу відкрито так і не було, а наприкінці грудня 2010 року майже 5 млн гривень, надані Кабміном для її спорудження, міська влада зібралася пустити на завершення будівництва каналізаційного колектора. Після російської окупації Криму, навесні 2018 року довгобуд зрештою було демонтовано.
Починаючи з 2010 року, кримські органи влади фактично припинили діяльність із популяризації та підтримки функціонування української мови у регіоні. Надалі спостерігалася тенденція «оптимізації» україномовних класів у кримських школах – тобто зменшення їхньої і без того катастрофічної кількості. У 2012 році ЗОШ №4 м. Бахчисарая, що з 2001 року з подачі активістів громадської організації «Український дім» навчала українською мовою всіх учнів з 1 по 11 класи і відтоді мусила постійно відстоювати своє право на існування, отримала лист з відділу освіти районної адміністрації без зазначення кількості класів з українською мовою навчання, що мали діяти в наступному навчальному році. Подібні тривожні сигнали надходили з міської школи-гімназії, а також з Долинської школи Бахчисарайського району, в якій ще у 2009 році приховали 13 заяв від батьків і саботували відкриття україномовного першого класу, та ЗОШ №2 м. Джанкоя. Втім, Віталіна Дзоз, що на той час була міністром освіти і науки АР Крим, запевнила, що закриття класів з українською мовою навчання у ЗОШ Бахчисарайського району не планується, і що районні державні адміністрації АР Крим лише «застосовуватимуть заходи щодо стабільного функціонування загальноосвітніх навчальних закладів».
Що б це мало значити – можна було простежити на прикладі Севастополя, де в тому-таки 2012 році міська рада надала російській мові статус регіональної. Після закриття єдиної україномовної школи-інтернату №7 учні, що не бажали переходити до російськомовних шкіл, за рішенням СМДА мали бути переведені до інтернату для дітей із затримкою ментального розвитку. На той час потреба в навчанні дітей українською мовою в Севастополі становила майже 6%, тоді як шкіл і класів, що надавали таку можливість, налічувалося лише 3%; фактично ж залишилася одна паралель класів з українською мовою навчання на базі ЗОШ №5 імені Лесі Українки на Північній стороні, у місцевості, незручній у плані логістики.
Станом на початок 2014 року українською мовою у школах АР Крим, за офіційними даними, навчалися 12694 (7,2%) учнів; як предмет українську мову вивчали близько 183700 осіб. Загалом на півострові діяли 8 шкіл з повним циклом навчання українською мовою, 85 шкіл з українською та російською мовами навчання, 879 класів з українською мовою навчання. Формально 100% кримських учнів мали доступ до вивчення української мови та літератури. В АР Крим 1760 дітей (2,9% від загальної кількості) виховувалося українською мовою у 3-х дошкільних навчальних закладах; у Севастополі діяв лише один український дитячий садок, в якому виховувалося 690 дітей (4,8%).
«Учите свою мову дома»: знищення україномовної освіти в Криму під час російської окупації
Російська окупація Криму цілком очікувано принесла з собою активне витіснення української мови зі всіх сфер життя півострова – у першу чергу з освітньої.
У квітні 2014 року незмінну керівницю Української гімназії Сімферополя Наталю Руденко примусили звільнитися «за згодою сторін» – після мітингу проросійських активістів під стінами навчального закладу з вимогою перепрофілювати його на російський. Подібна ситуація відбулася з Ольгою Тимошенко – очільницею єдиної у Євпаторії україномовної школи, ліквідованої згодом. Наступного дня після звільнення Наталі Руденко «мер» Сімферополя Віктор Агеєв заявив, що батьки понад 200 учнів гімназії написали заяви на навчання їхніх дітей російською мовою. Згодом гімназію було перейменовано на «академічну», а ситуацію в ній довели до того, що на навчання українською мовою у 2014–2015 навчальному році надійшла буцімто лише одна заява від батьків першокласника. Призначена керівницею гімназії Валентина Лаврик, яка до цього часу є окупаційним «міністром освіти, науки і молоді республіки Крим», тоді заявила, що в новому навчальному році не буде україномовних не лише 1-х, а й 5-х і 11-х класів. Втім, у 2014 році, попри тиск на батьків, у гімназії вдалося набрати понад 20 учнів до україномовного 1-го класу. Навесні 2014 року учні кримських шкіл з українською мовою навчання у Сімферополі, Севастополі, Євпаторії та Ялті на свято останнього дзвоника разом з батьками та деякими вчителями на знак протесту проти окупації та русифікації прийшли у вишиванках; урочиста частина при цьому в деяких закладах відбувалася українською.
Тим часом вивчення української мови у кримських школах лишалося хіба що у факультативній формі – тобто пропонувалося суто ознайомлення з нею, по 2 години на місяць. Таким чином підводилася база під заяви підконтрольних окупантам місцевих ЗМІ про те, що кримчани «оголосили бойкот» українській мові й масово пишуть відмови від її вивчення. Фактично ж спостерігалися численні випадки, коли заяви на викладання рідною мовою чи її вивчення не приймалися, залишалися без уваги або взагалі зникали. Повідомлялося про ситуації, коли у кримських школах не тільки розформовували україномовні класи, а й переводили учнів з них до різних класів, щоб запобігти їхньому контактуванню та формуванню україномовної спільноти.
В липні 2014 року «заступник голови управління освіти Севастополя» Наталя Журавльова повідомила, що з 1 вересня українська мова як предмет з’явиться у школах міста тільки за бажанням батьків як факультатив чи спецкурс, а у школах, де українська мова вивчатися не буде, вчителів української мови перекваліфікують на вчителів російської мови та літератури; якщо ж українська мова буде викладатися, то лише дві години на тиждень, а українська література – годину. За даними Журавльової, на той час в окупованому місті були три школи з російською та українською мовами навчання – школа №37, гімназія №8 та гімназія №5 імені Лесі Українки. В останній українську мову у 2015 році вивчали 50 учнів з чотирьох класів, але суто як факультатив.
У вересні 2014 року в Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського в Сімферополі, пізніше перетвореному на «Кримський федеральний університет», факультет української філології було «реорганізовано» у кафедру в складі факультету слов’янської філології і журналістики.
У 2014–2015 навчальному році кількість кримських школярів, що навчалися українською мовою, зменшилася з доокупаційних майже 12,7 тисяч до 2154 осіб. У наступному навчальному році відсоткове співвідношення учнів, що навчалися українською мовою, скоротилося до 0,5% (949 учнів). У 22-х школах півострова збереглися україномовні класи, але базову середню освіту (1-9 класи) українською мовою можливо було отримати тільки у двох школах, які знаходилися в Алушті та Феодосії. У місті Щолкіне на сході Криму за «колективною заявою», підписаної мешканцями з примусу «влади», було закрито школу №3 з українською мовою навчання, створення якої батьки домагалися десятиліття; також повідомлялося про закриття української школи у Керчі. З книжкових фондів шкільних бібліотек вилучалися і знищувалися українські видання, а їхнє «самовільне» використання мало наслідками покарання та стягнення в різних формах.
Зачистка галузі освіти у Криму від української мови протягом 2014–2015 рр. була безкомпромісною: адміністрація шкіл, усупереч усім нормам і правилам, відмовляла батькам учнів у прийомі заяв на відкриття класів з українською мовою навчання. На початку 2015–2016 навчального року в гімназії №1 у Сімферополі було зібрано чимало заяв на вивчення української мови, після чого цей предмет був впроваджений як факультативний на 20 хвилин на тиждень; за деякий час учнів і їхніх батьків поставили перед фактом, що українська мова вивчатиметься тільки на рівні прислів’їв і казок, оскільки «не знайшлося охочих». Тим часом з вуст «міністра освіти республіки Крим» Наталі Гончарової лунала відверта брехня, що до загальноосвітніх навчальних закладів окупованого півострова «не надійшло жодної заяви» на навчання українською мовою, а також «зовсім не було набору» на спеціальність «Українська філологія» у т. зв. «Кримському федеральному університеті».
У 2016 році освіту українською мовою в АР Крим у 28 класах отримував 371 учень, що становило вже 0,2% від загальної чисельності школярів. На той час адміністрації шкіл відмовляли поодинці батькам, що писали заяви на навчання дітей в україномовних класах, заявляючи їм, що школа не відкриватиме такого класу «заради єдиного учня». Години української мови були скорочені на користь російської, а класи з поглибленим вивченням української мови та літератури розформовані за рішеннями на рівні міської «влади».
19 квітня 2017 року Міжнародний суд ООН у Гаазі в проміжному рішенні у справі України проти РФ оприлюднив одностайно схвалену вимогу до окупантів забезпечити доступність освіти українською мовою в АР Крим. На той час у Сімферополі «офіційно», тобто здебільшого на папері, функціонували 11 класів (з 3-го по 9-й) з українською мовою навчання, в яких освіту здобували 174 учні. З 2015 року в центральному місті Криму не лише не діяло жодного україномовного 10 і 11 класу, а й не було жодного набору до 1 класу: якщо перше можна було пояснити виїздом підлітків на материкову територію України та нормами окупаційного законодавства, то друге – виключно тиском на батьків і дітей з боку шкільних «адміністрацій». До того ж, відзначалися випадки, коли директори кримських шкіл отримували накази на складання списків дітей, які здобували українську загальну освіту дистанційно або збиралися вступати до українських вишів; надалі з цими списками працювали окупаційні каральні відомства.
У травні 2017 року члени громадської організації «Українське національно-культурне товариство Севастополя» (УНКТС) провели зустріч з тогочасним «директором департаменту освіти уряду Севастополя» Міхаілом Родіковим, який після повномасштабного вторгнення РФ до України встиг деякий час побути «міністром освіти Херсонської області». Активісти зажадали повернути українську мову до шкіл окупованого міста, нагадавши, що у 2014 році вона за рішенням місцевих «посадовців» була фактично заборонена як мова викладання і вивчення. У відповідь Родіков повідомив, що вважає за можливе повернення української мови до міських ЗОШ виключно у вигляді факультативів, оскільки для повноцінного україномовного викладання «нема правових підстав». Восени 2018 року члени УНКТС отримали від севастопольських «чиновників» відписки про те, що впровадження навчання українською мовою у місцевих школах «недоцільне з огляду на багато формальних причин»; замість спеціалізованих класів із поглибленим вивченням української мови у двох середніх школах міста пропонувалися знов-таки факультативи, що не мали популярності серед учнів та їхніх батьків. У січні 2019 року Ігор Бєлозьоров, що змінив Міхаіла Родікова на «посаді», заявив, що «влада» Севастополя готова впровадити заняття з української мови у школах з осені, якщо буде «соціальне замовлення»; невдовзі він повідомив, що очолюване ним «відомство» має намір закупити підручники української мови та літератури для середніх шкіл, однак викладати ці предмети будуть лише у перших класах і за відповідними заявами батьків. За його словами, учні інших класів не вивчатимуть українську мову з тієї причини, що вони не вивчали її за російською програмою та підручниками, а той факт, що багато севастопольських дітей вивчали у школах українську мову до 2014 року, до уваги не братиметься. Також Бєлозьоров акцентував на відсутності підручників української мови у російському федеральному переліку, і додав, що інші предмети українською мовою не вивчатимуться. 17 вересня Бєлозьоров повідомив, що в Севастополі з нового навчального року українську мову за вибором почали вивчати близько 180 школярів.
У 2018–2019 навчальному році в АР Крим освіту українською мовою отримували 249 учнів (0,2%); щодо закладів дошкільної освіти інформація за цей період відсутня. У 2019–2020 навчальному році українською в кримських школах навчалися 206 учнів (0,1%), з них 54 – у 3 класах Сімферопольської академічної гімназії та 152 – у 9 класах ЗОШ №20 в смт Приморський (м. Феодосія). Назви обох шкіл після російської окупації Криму зазнали змін: у першій на слово «академічна» було замінено слово «українська», з другої ж прибрали ім’я «української нацистки» Олени Теліги – поетеси та діячки українського руху, страченої німецькими окупантами в лютому 1942 року в Бабиному Яру, місці масового знищення єврейської громади Києва. У дошкільних закладах окупованого Криму українською мовою станом на 2020 рік виховувалися 65 дітей.
8 листопада 2019 року Міжнародний суд ООН у справі України проти РФ вчергове зобов’язав окупантів забезпечити кримським українцям право на навчання рідною мовою, взявши до уваги Звіт ООН від 2016 року щодо прав людини в Україні, в якому констатувався тиск на учнів і вчителів українських шкіл Криму, що порушувало вимоги конвенції про протидію расовій дискримінації.
У 2020–2021 навчальному році в АР Крим освіту українською мовою отримували 214 учнів (0,1%): 52 – у 3 класах Сімферопольської академічної гімназії, 162 – у 9 класах ЗОШ №20 в смт Приморський. У Севастополі українську мову в рамках предметів «Рідна мова» та «Рідна література» вивчали 70 дітей у 5 загальноосвітніх установах (у 2019–2020 навчальному році – 56). Учні 10–11 класів, згідно з законодавством держави-окупанта, змушені навчатися виключно російською – як і студенти закладів вищої освіти.
Після повномасштабного вторгнення РФ до України в лютому 2022 року, викладання української мови у кримських школах припинилося навіть у факультативному вигляді, присутньому в попередні роки окупації.
У 2023 році, за «офіційними» даними від окупантів, доступ до навчання українською мовою на півострові мали 197 учнів в одній школі «з українською мовою навчання», де всі предмети викладалися російською, та в одному україномовному класі в школі з російською мовою викладання. Перед тим, у 2021–2022 навчальному році, в одній із кримських шкіл з російською мовою викладання налічувалися 2 класи з українською мовою навчання.
31 січня 2024 року Міжнародний суд ООН виніс рішення щодо позову України проти Росії від 2017 року про порушення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ICERD), дійшовши висновку про те, що Росія після окупації Криму порушила право українського населення півострова на здобуття освіти рідною мовою. Суд звернув увагу на стрімке зменшення кількості здобувачів освіти українською мовою в Криму після російської інтервенції на півострів на 90% упродовж 2014–2015 рр. і відкинув твердження окупантів щодо «об’єктивних процесів» у вигляді суттєвого відпливу українських родин на материкову частину України та відповідної «відсутності попиту». Втім, ця констатація факту жодним чином не змінить позиції російського окупаційного режиму і не відшкодує збитків, яких він завдав кримським українцям у гуманітарній царині. Тим паче, важливо навіть не стільки те, що відбулося за період російської окупації Криму, скільки те, що нам із цим робити після визволення півострова.
І що ж робити?
У разі деокупації Криму ми повинні бути більш ніж на 100% готові до речей, про які нам сьогодні міркувати неприємно і не хочеться.
На нас чекатиме випалене поле, яке нам доведеться повертати до життя, засіювати з нуля і роками, якщо не десятиліттями, чекати на паростки.
Як би це було не прикро, але – нам доведеться миритися зі значною присутністю російської мови у деокупованому регіоні. Бо будь-якої іншої мови ми там практично не застанемо. І українську почуємо дуже не скоро. Можливо, ще довше нам доведеться чекати на заяви від батьків про необхідність відкриття українських класів або, тим паче, шкіл.
Аби українська мова на повний голос залунала не лише у приватному спілкуванні, а і в решті сфер кримського життя, нам доведеться докладати значних зусиль. «Нам» – тобто і суспільству, і владі. Навіть не стільки регіональній, скільки, в першу чергу, центральній. У внутрішній політиці на кримському напрямку державна влада просто не зможе дозволити собі помилок минулих десятиліть, коли офіційний Київ, посилаючись на автономний статус регіону, делегував йому безліч повноважень у самоврядуванні й при цьому уникав прямого діалогу з місцевою українською громадою. Повторити цю помилку, що мала катастрофічні наслідки, буде непростимим гріхом. Якщо для Криму після його деокупації буде збережено автономний статус – це зовсім не має означати, що він може претендувати на роль «держави у державі», якій столиця передасть усі важелі внутрішнього життя.
Так само великою помилкою для державної влади буде перекласти відродження гуманітарної сфери в Криму під час його реінтеграції в український культурний простір суто на плечі громадських організацій та окремих активістів. Подібна політика з 1991 року заклала на півострові міну сповільненої дії, що нарешті вибухнула в лютому 2014 року.
Спільним чинником взаємодії зазначених трьох ланок – державної влади, регіонального керівництва та громадського сектору – мусить бути тверезий і реалістичний погляд на речі та оперативне вирішення нагальних проблем і питань. Без міфотворчості, окозамилювання та самообману, що нерідко були, на жаль, притаманні доокупаційним часам.
У разі невиконання роботи над помилками доля може просто не подарувати нам іншого шансу.
Сергій КОНАШЕВИЧ
Запис Україномовна освіта в Криму: минуле, теперішнє і… майбутнє? спершу з'явиться на Голос Криму.
